Читати книгу - "Ресторан на краю Всесвіту"

Артур виконав його прохання, і у ванні завирував водоспад пінистої рожевої води. Капітан зітхнув від задоволення.

– Велике спасибі, мій дорогий друже. Пригощайтеся, будь ласка, напоями.

Форд перехилив у себе келишка, узяв пляшку з таці першого помічника і знову наповнив чарку по вінця.

– А що таке, – запитав він, – корабель Б і що таке Ковчег?

– А ось усе це, – відповів капітан, весело розбризкуючи гумовою качечкою навколо себе пінисту воду.

– Так, – мовив Форд, – але ж...

– Гаразд, щоб ви знали, сталося ось що, – сказав капітан. – Наша планета, зоряна система, з якої ми вирушили, була, так би мовити, приречена.

– Приречена?

– О, саме так. Отож усім і спало на думку: спакуємо усе населення на гігантські зорельоти і рушимо до якоїсь іншої планети. Переповівши усю історію кількома словами, він відкинувся у ванні і задоволено застогнав.

– Ви маєте на увазі менш приречену планету? – спробував підказати Артур.

– Що ви сказали, дорогий друже?

– Менш приречену планету. На якій ви збиралися оселитися.

– Так, збираємося на ній оселитися. Отож, розумієте, вирішили збудувати три кораблі, три космічні Ковчеги, і... Я вам ще не набрид своїми розповідями?

– Ні, ні, – переконливо сказав Форд, – вони захоплюючі.

– А це дуже приємно, – вголос розмірковував капітан, – коли вряди-годи є з ким перекинутися кількома словами.

Номер Другий окинув пронизливим поглядом приміщення і його неспокійні очі знову прикипіли до дзеркала, наче пара мух, яких на хвилю зігнали з улюбленого шматка тухлого м’яса місячної давнини.

– Біда таких тривалих мандрівок, як наша, – продовжував капітан, – у тому, що врешті-решт ви починаєте дуже багато розмовляти з самим собою, що дуже нудно, бо в половині випадків вам відомо, що казатимете далі.

– Тільки у половині випадків? – здивувався Артур.

Капітан замислився на якусь мить.

– Так, на мою думку, приблизно у половині випадків. Так чи інакше... ой, а де ж мило? – він помацав рукою навколо себе і нарешті виловив слизький брусок.

– Угу, отож так або інакше, – продовжував він, – ідея полягала в тому, що на першому кораблі, на кораблі А, у подорож вирушать усі видатні керівники, науковці, знані митці, тобто усі, у кого є якісь досягнення. А на третьому кораблі, на кораблі В, вирушать усі, хто виконує якусь конкретну роботу, те чи се, а на кораблі Б – це вже ми – полетять усі інші, тобто, як би це краще сказати, посередники.

На його обличчі засяяла щаслива усмішка.

– І нас відправили першими, – закінчив він і став наспівувати під ніс мелодію під плюскіт води у ванні.

Ця простенька мелодія для ванни, яку спеціально для капітана написав один з найвідоміших на його планеті авторів чисельних шлягерів (зараз він спав у тридцять шостому відсіку на відстані приблизно дев’ятсот ярдів від капітанського містка) нагодилася якраз до речі, щоб заповнити напружену тишу. Форд і Артур переступали з ноги на ногу і з усіх сил намагалися не зустрічатися поглядами.

– Гм... – обізвався за хвилю Артур, – а що ж було негаразд з вашою планетою?

– Ну, вона була приречена, як я і сказав раніше, – відповів капітан. – Здається, вона мала впасти на сонце, чи щось таке. А може, це місяць мав зіткнутися з нею. Щось схоже на це. Хоч як там було, але перед нами постала жахлива перспектива.

– Авжеж, – несподівано обізвався перший помічник каштана, – я гадаю, що планету чекало вторгнення велетенського рою двадцятифутових хижих бджіл. Хіба не так?

Номер Другий різко повернувся до них. Його очі виблискували пронизливими блискавками, що досягається тільки в результаті тривалих тренувань, яким він віддавав весь свій вільний час.

– Мені говорили зовсім інше! – зашипів він. – Мій командир сказав мені, що планета перебувала у безпосередній загрозі, що її проковтне велетенський зоряний козеріг-мутант!

– Та невже... – сказав Форд Префект.

– Саме так! Велетенська істота родом із самого пекла, з подібними до мечів гострими іклами завдовжки десять тисяч миль, з подихом, від якого закипають океани, з клешнями, які можуть вирвати з корінням цілі континенти, з тисячами очей, які горять наче сонця, із заслиненими щелепами завширшки мільйон миль. Така потвора, яку ви ніколи... ніколи...

– І вони постаралися відправити усіх вас першими, так? – поцікавився Артур.

– Авжеж, саме так, – сказав капітан, – усі говорили, і це було дуже гарно з їхнього боку, що дуже важливо для підтримання духу знати, що вони прибудуть на планету, де можна буде зробити гарну зачіску і де телефони стерильно чисті.

– Еге ж, – погодився Форд, – як на мене, це дуже важливо. А як інші зорельоти, гм... вони полетіли вслід за нами, так?

Капітан не поспішав з відповіддю. Він розвернувся у ванні і кинув погляд понад велетенським корпусом корабля у бік яскравого центру Галактики. Він примружився, заглядаючи у безмежну пустоту.

– Що ж, досить дивно, що ви запитуєте про це, – сказав він і, повернувшись до Форда Префекта, дозволив собі ледь нахмурити брови, – бо, що особливо цікаво, за останні п’ять років, відколи ми вирушили в дорогу, не отримали від них ані знаку... Однак вони повинні бути десь позаду нас.

Він знову кинув погляд у безмежний космос.

Форд теж уважно подивився на екран і наморщив чоло.

– Якщо тільки, звичайно, – обережно промовив він, – їх не проковтнув козеріг...

– А, так... – відповів капітан. У його голосі почулися нотки сумнівів, – козеріг... – Його погляд бездумно ковзнув по нагромадженню приладів і комп’ютерів, які вишикувалися вздовж стін капітанського містка. Вони невинно підморгували йому у відповідь. Він втупився поглядом у зорі, але жодна з них не стала відповідати йому. Він перевів погляд на своїх першого і другого помічників, але ті, здавалося, занурилися у власні думки. Нарешті повернувся обличчям до Форда Префекта, який підняв брови у німому запитанні.

– Ви знаєте, досить дивна річ, – нарешті вимовив капітан, – але зараз, коли я розповів вам цю історію... Номере