Читати книгу - "Земля Санникова"

червня, і сонце не сходило з горизонту; але, опускаючись опівночі до північного краю улоговини, воно постійно ховалося години на дві за якоюсь завісою з білих хмар або густого туману, і наставала напівтемрява. Мандрівники звичайно вже спали в цей час, але якось Горюнов, вийшовши із землянки, помітив це явище й покликав своїх товаришів.

Розпитавши жінок, вони дізналися, що це спостерігається завжди, тому що з того боку «із землі йде велика пара, як із посудини, у якій булькає юшка, або як із чайника», — пояснили вони. Це, звичайно, дуже зацікавило мандрівників, і вони вирішили неодмінно проникнути в землю вампу й з’ясувати, у чому річ.

Але спочатку треба було перевірити базу й Нікіфорова. Цю екскурсію здійснили всі, крім Аннуен, яка залишилася в землянці. Нікіфоров не нудьгував на самоті: крім турбот про собак та їхній корм, він був зайнятий приготуванням палива й м’яса на зиму й у сонячні години в’ялив м’ясо, розрізане на смуги й розвішане на ремінних арканах. Але доводилося охороняти це м’ясо як від собак, яких він удень випускав на волю, так і від хижих птахів. Казак нерідко розважався тим, що підстрілював занадто нахабного орла, який хапав м’ясо, і птах потім потрапляв на той же аркан, бо годився як собачий корм. Снігові замети помітно осідали й на поверхні зледеніли, тож піднятися нагору не можна було, не вирубавши в льоду сходинки. Казак не полінився зробити це і час від часу лазив на гребінь спостерігати стан моря. Воно дуже змінилося за місяць, проведений мандрівниками в Землі Санникова: відкрита вода розширилася й присунулася так близько, що її добре було видно. Над нею часто висів туман, але деякими ясними й вітряними днями останній часто розходився, і вдалині на горизонті ледве виднівся острів Котельний, на якому все ще лежав сніг, і тільки де-не-де чорніли проталини.

Жінки, які ніколи не бачили оточення землі, на якій жили, піднявшись угору, жахнулися крижаної й снігової пустелі, яка постала перед ними у всій своїй гнітючій величі, і співчували білим людям, які живуть серед снігу більшу частину року.

— Тому ви такі білі, — вирішили вони.

— Ну як, Аннуїр, ти підеш зі мною туди, на південь, коли я піду з вашої землі? — запитав Ордин.

Аннуїр енергійно затрясла головою:

— Ні, там занадто холодно, сніг і лід, і більш нічого. Дивися, тут у нас літо, тепло, а там зима.

— Тоді я піду без тебе й ти залишишся вдовою.

— Ні, ти теж не підеш! Ви всі залишитесь із нами, так сказав Амнундак. І ви обіцяли…

Наверху пробули недовго; досить різкий вітерець, який віяв із крижаних полів, здавався легко вдягненим жінкам дуже холодним. І вони були раді, коли опинилися внизу біля багаття, навколо якого й провели ніч. За цю екскурсію до снігів жінок було нагороджено намистом і люстерками, які мандрівники розшукали у своєму вантажі, залишеному на базі.

Цього разу забрали з неї й усі подібні речі, узяті на випадок зустрічі з онкілонами, щоб подарувати їх на стійбищі Амнундака; намисто, люстерки, голки, блискучі ґудзики, яскраві стрічки, мідні каблучки й сережки з фальшивими каменями й коралове намисто для дружини вождя мали викликати захоплення в онкілонок, а кілька ножів, сокира і ручна пилка — задовольнити чоловіків та спонукати Амнундака дати надійний конвой для екскурсії вглиб землі вампу.

Повернувшись до стійбища, прожили ще днів зо три й переконали Амнундака після довгих розмов погодитися на їхню екскурсію в північну частину улоговини.

— Хоч ваші блискавки вражають напевне і птахів, і звірів, і людей, — сказав він, — але вампу дуже хитрі й можуть напасти на вас із засідки або вночі серед туману. Тому я дам вам у супутники дванадцять кращих молодих воїнів, які охоронятимуть ваш сон, нестимуть ваші речі й розвідуватимуть безпечний шлях.

Наступного ранку загін із сімнадцяти осіб, добре озброєних, вирушив. Аннуїр умовила Ордина взяти її з собою й теж озброїлася списом і луком зі стрілами, незважаючи на глузування онкілонів і залякування жінок. Але вона хотіла бачити нові місця, а Ордин хотів привчити її до мандрівок, щоб потім забрати її з собою на материк; вона йому дуже подобалась і зі свого боку гаряче покохала його.

Першого дня дійшли до розореного вампу стійбища. Землянку вже було поновлено, й життя брало своє: жінки поралися, діти гралися й пустували, не видно було тільки старих, винищених вампу. Переночувавши коло стійбища, пішли далі просто на північ. Галявини з озерами чергувалися з лісами, але вони поступово ставали менш густими, а диких тварин зустрічали менше. На ночівлю зупинилися на галявині на березі озера, яке в центрі скипало горбом через кожні десять хвилин і мало таку теплу воду, що мандрівникам захотілося ретельно помитися. Поки воїни розкладали багаття й різали м’ясо для вечері, мандрівники відійшли трохи від табору, швидко роздяглися й кинулись у воду. Хлюпання води привернуло до себе увагу воїнів, які злякано скочили. Хоча вони не мали такої відрази до води, як, наприклад, монголи, які не милися ніколи, але, подібно до інших народів Півночі, де вода занадто холодна, вони не знали купання. Тому вони подумали, що білі чаклуни, доручені їхньому піклуванню, хочуть зникнути із землі онкілонов, перетворившись на риб або тюленів.

— Анну, дивися, твій чоловік й інші чаклуни зараз зникнуть — вони пішли в озеро! — вигукнув один.

Аннуїр, зайнята також готуванням, скочила й побігла до берега; за нею — всі онкілони. Мандрівники вже були у воді й плавали, видно було тільки їхні голови.

— От вони вже перетворилися на нерпу! Дивіться, дивіться! — кричали ті, хто зібралися на березі.

Проте Аннуїр, яка була вже трохи цивілізована й дещо знала, після першого переляку заспокоїлася — вона впізнала обличчя Ордина й почала сміятися з онкілонів. А втім, останнім довелося здивуватися ще більше, коли мандрівники вийшли на берег і, розтираючи собі тіло й голову, почали вкриватися чимось білим, схожим на сніг, воїни, що не мали жодного уявлення про мило, були вражені.

— От дивіться: на цих чаклунах вода замерзає й перетворюється на сніг! — казали вони одне одному.

Знов Аннуїр, яка вже дізналася про вживання мила, пояснила онкілонам, у чому річ. Але вони заспокоїлися тільки тоді, коли білі люди вдяглися й повернулися до багаття, де всі воїни крадькома уважно оглядали їх — чи нема якоїсь зміни.

Поки всі вечеряли, Аннуїр, захопивши мило, теж побігла купатися, відійшовши далі від табору. Не вміючи плавати, вона не пішла далеко у воду й милася біля