Читати книгу - "Земля Санникова"

печеру, мандрівники не могли не подумати, яким похмурим було життя цих напівзвірів-напівлюдей, які боролися за своє існування найпримітивнішими знаряддями, то потерпали від голоду, то об’їдалися багатою здобиччю подібно до хижаків; вони ховалися від холоду в похмурих притулках, змагаючись за них із лютим ведмедем або печерною гієною; протягом довгої полярної ночі вони тремтіли під жорсткими, грубо вичиненими шкурами й коротали час тільки їжею, сном і оббиванням кременя для своїх знарядь. Упадало в око, наскільки вище, щасливіше й веселіше жили онкілони, теж люди кам’яного віку, але вони мали одяг, начиння, родові обряди й свята, жили серед зелені лісів і лугів, в оселях світліших і тепліших; вони вміли урізноманітнювати свою їжу, обробляти кістку й шкіру; вони вже мали череди свійських оленів. Порівняння форм тіл онкілонів і вампу, особливо черепа, унаочнювало, що людство далеко пішло у своєму розвитку за десятки тисяч років, які відділяли палеоліт від неоліту.

У цій самотній Землі Санникова, відрізаній льодами від решти світу, уціліли завдяки цьому як тварини, вимерлі або знищені повсюдно, так і первісна людина, що зупинилася у своєму розвитку на низькому щаблі внаслідок відірваності від решти землі, де все постійно змінювалося й удосконалювалося. Умови життя вампу залишилися такими ж, як і за тих віддалених часів, коли ця земля відділилася від материка й була оточена поясом льодів; клімат лишився таким самим, їжі було вдосталь; і до приходу онкілонів не було спонукальних причин для вдосконалення життя.

Від Амнундака мандрівники дізналися, що вампу вже запозичили дещо в онкілонів; раніше вони не знали навіть вогню й зимували навколо гарячих джерел, де влаштовували собі навіси зі складених один на оден каменів. Навчившись добувати вогонь, вони почали зимувати в печерах, які краще захищали від холоднечі й снігу. Вони почали підсмажувати м’ясо, хоч продовжували їсти його й сирим; почали вирізати з дерева грубі чашки й зшивати зі шкур ковдри та плащі для холодної пори року; робили також із кістки наконечники для списів, хоча віддавали перевагу все-таки кременевим, міцнішим.

На запитання Ордина, звідки вампу беруть кремінь для своєї зброї, Амнундак не міг дати відповіді: онкілонам це місце було невідоме; вони використовували або кістку, або уламки більших мигдалин халцедону, агату, сердоліку, які траплялися в базальті країв улоговини. Виготовлення наконечників із цього матеріалу вимагало дуже багато часу й було можливим тільки під час дозвілля довгої полярної ночі при світлі багаття в землянці. Кременя в базальті не було, і довелося припустити, що десь у володіннях вампу в урвищах окраїни знаходяться й інші породи, наприклад вапно або крейда, що нерідко вміщують кремінь. Це змушувало здійснити нову екскурсію, уже вглиб землі вампу.

Закінчивши огляд печери, мандрівники й Амнундак повернулися до загону. Воїнів було розпущено по домівках, і частина розійшлася стежками; але частина, яка мешкала південніше, разом із Амнундаком, пішла дорогою вздовж краю улоговини. Мандрівники й скористалися нагодою, щоб познайомитися з новими місцями. При загальній одноманітності дорога була в різних частинах з певними особливостями: то круча спускалася з карколомної висоти майже стрімкою стіною, біля підніжжя якої лежали купи снігу, що танув і час від часу поновлювався невеликими лавинами, котрі падали зверху; то урвище розпадалося на уступи різної висоти, даючи притулок гірським баранам, бурі постаті яких можна було спостерігати час від часу; то вузька розколина, похмурий коридор поміж навислими стінами, гострими виступами й скелями, порізаними водою й вітром, які нагадували фантастичні постаті людей і тварин, здіймалися знизу вгору. Але така розколина була досяжною тільки для гірських баранів, а не людей, і піднятися нею нагору було неможливо. Подекуди, виступаючи вперед, нависали величезні кам’яні товщі, схожі на випнуте пузо якогось чудовиська, по якому окремими струмками стікала вода. В одному місці, на висоті сотні метрів, із отвору в прямовисній стіні виривався сріблястою дугою водоспад, який живився снігами вершин, і, розсипаючись у водяний пил, падав на камені розсипу. Повсюди видно було той-таки базальт — то майже щільний, то пузиристий у вигляді лави, то шлаковий, то багатий на красиві мигдалини різних кольорів, які так цінувалися онкілонами у виготовленні жіночих прикрас і знарядь праці.

В одному місці на висоті двохсот метрів Горохов помітив гірського барана, який стояв на вузькому уступі, різко виділяючись на чорному тлі стіни; тварина почувалася в цілковитій безпеці від двоногих, що повзли глибоко внизу.

— Хто з наших воїнів може пронизати стрілою цього барана? — запитав Горохов.

Амнундак похитав головою й сказав:

— Наші стріли не долетять до нього.

— А наші блискавки долетять, і ми добудемо собі баранину на вечерю.

Амнундак зміряв очима відстань і знову похитав головою.

— Ну, Микито, похвастав, тож не осоромся перед онкілонами! — сказав Горюнов.

Горохов зарядив свою берданку, припав на коліно й для певності поклав ствол на розгілля куща; баран здавався невеликою бурою плямою, в яку влучити було нелегко. Амнундак і воїни, очікуючи, стовпилися навколо стрільця. Довго цілився якут, нарешті пролунав постріл, повторений уступами кілька разів. Бура пляма похитнулася, метнулася вперед і зірвалася з уступу. Баран летів униз, ударяючись рогами об виступи скель і відскакуючи від них, неначе м’яч; величезні роги й підвернуті ноги мелькали в повітрі; нарешті маса упала біля підніжжя скелі. Онкілони закричали й побігли за здобиччю.

— Далеко б’є блискавка білих людей і ніхто не може врятуватися від неї! — сказав Амнундак. — Якби в онкілонів було десять таких блискавок, то, перш ніж сонце сховається на зиму, не лишилося б жодного вампу на нашій землі.

Дорогою поступово загони воїнів один по одному відділилися, повертаючи лісом до своїх стійбищ; нарешті звернули й останні, і, минувши землянку шамана, якому подарували голову барана, мандрівники вийшли на галявину до свого житла. Аннуїр весь час супроводжувала їх, але на галявині помчала вперед, щоб зустріти чоловіка на порозі землянки разом із рештою жінок, як належало за звичаєм племені.

Полювання на мисливців

Мандрівники провели понад тиждень у своїй землянці, відпочиваючи від експедиції до вампу й вивчаючи мову онкілонів; у невимушених розмовах із жінками це було легко, й уроки навколо палаючого багаття з чашкою чаю в руках або люлькою в зубах перетворювалися на години веселощів із жартами й сміхом; жінки, у свою чергу, вчилися розмовляти російською, і до кінця тижня обидві сторони вже достатньо розуміли одна одну. Приваблюваний сміхом, який лунав із землянки, Амнундак нерідко заходив до білих людей, але в його присутності жінки поводилися чемно, а мандрівники теж намагалися не втратити своєї гідності.

Був уже початок