Читати книгу - "Характерник"

як отець Петро, беручи великий гріх на душу, відкрив Сіркові тайну сповіді, кошовий заспокоїв ієромонаха, що Бог поставився з розумінням до цього вимушеного прогрішення. Господь простив і навіть подав добрий знак через чудо з вухом царевича, яке поменшало після сповіді та причастя. А щоб ще більше скріпити віру запорожців, Сірко попросив отця Петра, аби той, узявши одинадцять курінних отаманів, провідав царевича та чемно попросив його показати на своєму тілі Божі знамення.

Це було знов-таки неприємне доручення для ієромонаха, але він добре знав, що віру, як і дух, треба постійно зміцнювати. Він також подумки похвалив кошового, що той велів підібрати саме таке число отаманів, гейби одинадцять апостолів, котрі не зрадили Ісуса.

Після заутрені отець Петро взяв із собою курінних Добривечора, Гапочку, Срібного, Гавегу, Туркала, Лантуха, Криворучка, Покотьола, Сорочанського, Чичиркоза, а також Хитрика. Хитрик саме повернувся з Переволочної, куди їздив по рибу, й отець Петро подумав, що буде непогано, якщо вони прийдуть до царевича не впорожні, а з доброю рибкою до великого посту.

Симеон Олексійович радо зустрів їх у своєму курені, він дуже любив гостей і вже хотів було частувати їх запіканкою, але ієромонах, дивлячись на праве вухо царевича, яке вочевидь поменшало, сказав, що вони прийшли в іншій справі, вельми делікатній і, можливо, не зовсім приємній для його величності. Річ у тім, що вони, одинадцять курінних на чолі з отцем Петром, змушені оглянути на тілі царевича віщі знаки, аби доконечно заткнути пельки московським послам.

— То це ви хочете, щоб я роздягнувся? — спитав Симеон.

— Не зовсім, — сказав Добривечір. — Тільки до пояса.

Царевич зашарівся, рожевий рум’янець проступив на його щоках.

— Прямо зараз? — спитав він.

— Та вже, — ніяковіючи, сказав отець Петро. — Потихоньку, полегоньку, та якось воно і буде.

— А ми, ваша величносте, тут рибки принесли, — не зовсім доречно промимрив Хитрик.

Симеон Олексійович обвів їх очима — чи не жартують? — потім розщібнув гаплики на вишневій черкесці, зняв її, кинув на ліжко. Стояв у білій атласній сорочці, все ще не вірячи, що ієромонах з одинадцятьма курінними-апостолами раптом підібрали охоту його роздивлятися. Пороззявляли роти й чекали дива.

Царевич легко стягнув із себе сорочку й недбало кинув на ліжко. Перед ними стояв голий до пояса худорлявий юнак, і дванадцять пар очей вп’ялися в його праве передпліччя та груди. Штовхаючись і стукаючись лобами, курінні щільно обступили царевича.

Є, є, є!!!

На смаглявому тілі Симеона вони побачили вісім природних знаків. Ні, це не були виразні відбитки двоголового орла, місяця, шаблі чи зірки, але на тих місцях, де вони мали бути, біліли округлі цятки, наче залишені доторками Чийогось перста. Якраз на правому передпліччі й на грудях, зліва, де серце. І хай вони скидалися на лишаї чи якісь вроджені плями, та якщо добре приглянутися, там неважко було розгледіти й царський вінець, і місяць, і шаблю, і зірку.

Симеон їх запевнив, що про ці вісім знаків добре знає його матінка цариця Мар’я Іллівна.

— Цариця вже відійшла на той світ, — сумно сказав курінний Добривечір.

— Жаль, — спокійно мовив царевич. — Зате про знамення знає стряпчий Михайло Савостьянов.

— Спочив у Бозі, — схилив голову Добривечір.

— Хто? — зблід Симеон. — Стряпчий Савостьянов? Помер?

— Упокоївся, царство небесне, — перехрестився Добривечір.

Юнак безсило опустився на ослін і гірко заплакав. Він так невтішно ридав, що навіть товстошкурі курінні засмутилися через смерть боярина Савостьянова.

— Вбирайтеся, ваша величносте, — винувато мовив ієромонах Петро. — Хто не сліпий — побачить, хто не глухий — почує.

Царевич узяв сорочку, зодягнувся й жалібно подивився на курінних.

— То як щодо запіканки? — спитав він. — Може, пом’янемо мого спасителя, усопшого стряпчого Михайла Савостьянова?

Але Добривечір, Гапочка, Срібний, Гавега, Туркало, Сорочанський, Лантух, Криворучко, Покотьоло, Чичиркоз та Хитрик сказали, що хай іншим разом, і, не зодягаючи шапок, вийшли з куреня. Цього разу отаманам не було коли розсідатися, бо їх ждав Сірко.

Прийшовши до кошового, вони розповіли все як є.

— Тепер наша віра в царевича ще дужче скріпилася, — сказав Сірко. — А скріпилася віра — зміцнився і дух. Як там наші посли?

— А ось посли якраз похитнулися!

І Добривечір порадував кошового, що між Чадуєвим та Щоголєвим пробігла скажена кішка, бо вони вже не думають однаково і не дмуть в одну дудку, як дули раніше. Ще коли їх привели після ради до грецької хати, то Харко Білецький чув із сіней, як Чадуєв закричав до Щоголєва: «Зашібу!!! Ізувєчу каналью!»

— Тобто я так розумію, — витлумачив ті слова Добривечір, — що Чадуєв нахвалявся витягти з вікна шибку й зарізати Щоголєва за те, що той невпевнено поводився на вічі.

— Ви там дивіться за ними пильніше, — сказав Сірко. — Бо ще поб’ють вікна у грецькій хаті. А як ратні люди?

— Ратні люди голодні та злі. Вони вимагають їдла.

— Ви їм пояснили, що зараз великий піст?

— Аякже! — тріпнув оселедцем Добривечір. — Ми їм сказали, що такі грішники, як вони, мусять покутувати гріхи сорокаденним голодуванням. Але ж ви знаєте, пане кошовий, які добрі душі в наших козаків. Вони пронюхали, що в послів є чимало єфимків, то продають їм висівки, помиї, пташиний послід тощо. Думаю, що з голоду не помруть[49].

— Добре, — сказав Сірко. — Приведіть увечері до мене послів і приходьте самі. А ще покличте значних козаків, дідів-райців та гетьманового осавула Черняченка-Чорного. Йому буде що тут послухати.

2

Бузько сидів на гнізді і стривожено поглядав у небо, чи не вертається з полювання його жінка-бузьчиха. Вона вже знесла шестеро великих білих яєць, і тепер вони обоє по черзі висиджували пташенят. Сьогодні бузьчиха, розминаючи засиджені крила, полетіла далеко, десь аж на той бік Дніпра, тому бузько хвилювався. Адже рідко яка пташка долітала бодай до середини Дніпра. У такій далекій дорозі доводилося сідати перепочити на островах, у плавнях, де на птахів підстерігала не одна напасть: тут тобі і лиси, і виднихи, й чокалки, і невідь-яка звірина. Через те бузьки, перелітаючи Дніпро, вдавалися до свого давнього дідівського способу, вивіреного в перельотах через морські розливи. Вони брали у дзьоб снопик сухого очерету або сухенького патика й, стомившись, кидали його на воду, а самі сідали зверху, як на човник, і так перепочивали. Якщо годив вітер,