Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

Але швидко стало помітно, що через соціальну привабливість гасел визвольної боротьби українського народу, демократичність організації козацького життя та соціально-економічну практику Української держави царський уряд має в особі Війська Запорозького серйозного конкурента в прагненні приєднати білоруські землі. Військові успіхи Золотаренко хотів доповнити не меншими за розмахом політичними акціями. Гетьман хотів скористатися стихійними процесами покозачення місцевого населення, яке симпатизувало козацькому устрою, не лише для того, щоб поповнити свої поріділі в боях підрозділи, а й щоб установити на теренах Білорусі такий, як і в Україні, політико-адміністративний устрій, козацький присуд, подібні соціальні відносини. Адже політична програма українського керівництва передбачала утвердження Української гетьманської держави як спадкоємиці княжої Київської Русі. А це означало й володіння землями, розташованими на північ від Прип'яті, де проживало православне руське населення. Зважаючи на це, уряд Хмельницького радо приймає під свій покров білоруську шляхту, сприяє становленню козацтва на південно-східних білоруських землях.

У міру того як українська політика в Білорусі набирала все виразніших державницьких обертів, різкішою ставала й реакція Москви на неї. У вересні 1655 р. з'являються нові царські титули — «великий князь Литовський і Білої Русі». Цим самим Москва показала, яким бачить майбутнє відвойованих у Речі Посполитої земель. У цьому контексті дедалі категоричніше з уст представників царської адміністрації лунають вимоги локалізувати військову присутність Війська Запорозького в Білорусі, не втручатися козацькій адміністрації в справи місцевого самоврядування, припинити покозачення білоруського населення. Таку вимогу, крім політичних міркувань, було продиктовано й приватними інтересами російських поміщиків. Адже вступ до козацького війська як засіб досягнення особистої волі та певного матеріального добробуту здавався дуже привабливим не лише пригнобленому литовською шляхтою білоруському селянину, а й підневільному російському кріпакові. Унаслідок цього до царя та його воєвод посипалися скарги від російських поміщиків на своїх підданих, які, покинувши власника, записалися «до полку черкас».

Спершу Золотаренкові, який мав і могутню військову силу, і високий авторитет у Війську Запорозькому, вдається впевнено відстоювати українські інтереси на білоруських теренах. У взаєминах із царем та його воєводами наказний гетьман намагався не йти на конфронтацію, був щедрим на вірнопідданські заяви та компліменти Олексію Михайловичу. Водночас українські інтереси він відстоював твердо та послідовно. Скажімо, ще 7 серпня 1654 р., отримавши повторний наказ із царської ставки залишити під Гомелем частину війська та піти з рештою козаків під Оршу на допомогу князеві Черкаському, Золотаренко негайно відписує Олексієві Михайловичу, запевняючи, що готовий виконати царську волю. Та надалі, попри постійний тиск із царського боку, наказний гетьман цілий тиждень наполегливо штурмує Гомельську фортецю, доки 13 серпня таки здобуває її. Але й після цього Золотаренко не поспішає виконувати царський наказ, обмежившись тим, що відсилає на допомогу Черкаському тисячний корпус на чолі зі своїм братом, наказним полковником ніжинським Василем Золотаренком. Особисто ж після взяття Гомеля наказний гетьман у Білорусі вирушає під Чичерськ, згодом під Новий Бихов, а вже після його здобуття — під Старий Бихов, аби таким чином закріпити за Гетьманатом стратегічно важливий регіон Посожжя та Верхньої Подніпрянщини.

«Не можна було розгледіти, кого рубали: хто наш, а хто ворог».

Немилосердна січа на «Дрожи-полі»

Військові історики давно звернули увагу на ту обставину, що наприкінці 1654 — початку 1655-го, тобто в час, коли коронні війська Речі Посполитої під орудою гетьмана Станіслава Потоцького за допомогою Кримської Орди безжально пустошили Брацлавщину, завжди енергійний і рішучий гетьман Хмельницький демонстрував нехарактерну кволість і нерішучість. Довго очікуючи на допомогу царських військ воєводи Василя Борисовича Шереметьєва, гетьман дозволив спустошити Шаргород, Брацлав, буквально знести з лиця землі Бушу, Деміївку, Лисянку, Котаржин, оволодіти Вінницею, Чечельником, Іллінцями.

По тому Потоцький, не володіючи інформацією про плани Хмельницького, спрямував коронні війська та Орду під стіни Умані, пояснюючи свої дії в листі до Яна Казимира наступним чином: «...багато залежить від того, чи буде Умань здобута... якщо Господь Бог дозволить знести Умань, вже не матиме неприятель на цій стороні Бугу чим нам опонувати, аж до самого Дніпра». П'ятнадцятого січня під стіни міста прибули головні сили поляків і татар, які відразу ж розпочали облогу Уманської фортеці, де закрились вісім тисяч козаків на чолі з полковником Іваном Богуном.

Лише за два дні до того, 13 січня, гетьман Хмельницький, врешті-решт дочекавшись підходу царських військ, разом з воєводою Шереметьєвим вирушив на підмогу козакам Богуна. Увечері 19 січня українські й російські війська, рухаючись у напрямі Умані, підійшли до Охматова. І тут раптом виявилось, що шлях для подальшого просування війська надійно перекрили польські й татарські війська. Завчасно довідавшись про марш Хмельницького й Шереметьєва, коронний гетьман зумів блискавично перекинути війська з-під Умані навперейми супротивнику. Цей маневр виявився абсолютною несподіванкою для українського гетьмана, розвідка якого допустилась цього разу нічим не виправданої безпечності. Отож, навальна атака польської і татарської кінноти застала Богдана зненацька, коли той мирно куняв у санях.

Розгорівся жорстокий бій. Скориставшись із фактору несподіванки, нападники прорвали захисні порядки і вдерлись у середину українсько-російського табору. Український літописець Самовидець стверджував, що козаки оборонялись не лише «стрільбою, а й голоблями з саней». Лише самовідданість приречених на смерть козаків і царських ратних людей дозволила вибити нападників з табору і знову зімкнути його оборонні лінії. Утім втрати були страшними. Особливо великими були жертви серед царського війська, воякам якого випало першими зустрічати ворожий напад. Щонайменше дев'ять тисяч ратників загинули на Охматівських полях. Під час нападу полякам і татарам вдалось захопити близько 20 гармат, 300 бочок пороху. Польські жовніри по тому неабияк гордилися здобутими царськими прапорами «з вишитими зображеннями святих і прикрашених з великою майстерністю золотом».

Врешті-решт під гарматним вогнем ворога українцям і росіянам все ж вдалось звести укріплення, використовуючи для цього навіть задубілі на морозі трупи людей і коней. До ранку робота була завершена. І, оглянувши зміцнений табір, польське командування не наважилось вести війська на штурм. Зважаючи на люту стужу, що запанувала на той час в Україні, Потоцький сподівався, що мороз стане йому ефективним союзником й обложенці без їжі, води й тепла довго не протримаються. Утім, ані українським козакам, ані царським ратникам цього разу затятості також не бракувало. А тим часом Богдан Хмельницький за допомогою золота зумів знеохотити татарських мурз до продовження війни і, заручившись їхньою обіцянкою не переслідувати українсько-російські війська, у бойовому порядку став відводити полки з цього нелюдськи жорстокого, студеного «Дрожи-поля».

Ближній царський боярин Василь Борисович Шереметьєв через те, що «як бився на Дрожи-полі, поганих людей послухав, службу свою втратив», впав