Читати книгу - "Пісня Соломона"

— Мама вмерла, а за хвилину народилася я. Коли я вперше вдихнула повітря, вона вже була мертва. Я ніколи не бачила її лиця. Навіть не знаю, яке ім’я мала мама. Пам’ятаю тільки, що вона походить із Віргінії. Ото я туди й подалася. Шукала когось, хто б мене ненадовго взяв на якусь дрібну роботу. Я б тоді трохи заробила, щоб туди добратися. Ходила сім днів, поки знайшла місце в сім’ї проповідника. Непогано там було, ось тільки вони примушували мене носити туфлі. Зате послали до школи. Однокласної, в кімнаті сиділи всі учні. Я мала дванадцять літ, а що ніколи перед тим не ходила до школи, то мусила навчатися з малечею. Втім, я на це не зважала. Власне, багато чого мені там подобалося. Я любила географію. Вивчаючи її, набрала охоти до читання. Вчительці було приємно, що я дуже люблю географію. Вона дала мені підручник, і я взяла його додому. З часом проповідник почав мене зачіпати, а я була така дурна, що не знала, як його спекатися. Проповідникова жінка застукала його на гарячому. Вимацував мої груди. Вигнала мене. Я взяла з собою підручник географії. Могла б залишитися в тому місті, там було багато негрів, і хтось та й узяв би мене. За тих часів хто був застарий працювати, то доглядав дітей. Дорослі ходили на роботу й залишали малечу в чужих домівках. Але то був проповідник, могли бути прикрощі, тому я й вирішила накивати п’ятами. Не мала при собі ні гроша, бо там мені не платили. Тільки житло та харчі. Отже, я взяла свою книжку, камінець на пам’ять і здиміла.

У неділю я перестріла політників-збирачів. Тепер їх називають сезонними робітниками, а тоді — просто політниками. Прийняли мене до гурту й не кривдили. Я працювала у штаті Нью-Йорк — рвала стручкову квасолю, а потім ми перебралися деінде й там теж збирали врожай. Всюди, де я тільки була, брала собі камінець на згадку. В нашому гурті було чотири чи п’ять сімей. Всі вони так чи інакше доводилися між собою родичами. То були хороші люди, добре до мене ставилися. Я пробула з ними зо три роки, бо вподобала одну жінку-політницю. Вона багато чого мене навчила, завдяки їй мені не так сильно тужилося за родиною — Мейконом і татом. Мені навіть на гадку не спадало покинути цих політників, але таки покинула. Мусила. Настав час, коли вони не схотіли, щоб я жила з ними.

Пілат посмоктувала персикову кісточку. Лице було темне й нерухоме від спогадів про раннє осамітнення.

А все через того парубчака — небожа чи двоюрідного брата жінки-політниці. Якось, коли падав такий рясний дощ, що годі було працювати на полі й довелося сидіти в халабудах (хто не мав халабуди, задовольнявся шатром), п’ятнадцятирічна Пілат і цей хлопчак-одноліток зляглися. Усе в цій дівчині йому подобалося, ніщо не справляло прикрого враження. Одного вечора, попоївши, без ніякого злого умислу він обмовився комусь із чоловіків, що й не гадав, що дехто має пуп, а дехто ні. Підслухавши ці слова, чоловіки та жінки звели брови та звеліли хлопцеві пояснити, що він має на увазі. Той довго крутив, плутався, та врешті виклав усю правду. Гадав, родичі сполошилися через те, що він звів це гарненьке дівча з однією сережкою, але скоро дізнався, що причиною занепокоєння став пупок.

Жінці-політниці доручили вивідати, чи правду сказав парубійко. Наступного дня вона закликала Пілат до себе в халупу.

— Ляж-но, — сказала жінка, — бо я маю щось перевірити.

Пілат лягла на солом’яну лежанку.

— А тепер задери поділ сукні, — наказала жінка. — Вище. Ну ж бо. Ще вище.

А тоді зненацька витріщилася й прикрила долонею рот.

— Що таке? Що сталося? — рвучко сіла Пілат й зиркнула на себе, чи не повзає по ногах яка змія чи отруйний павук.

— Нічого, — відповіла політниця. І, помовчавши, спитала: — Дитино, де твій пуп?

Досі Пілат навіть не чула слова «пуп», то й не зрозуміла, про що йдеться. Глянула на свої ноги, розкинуті на сіннику.

— Пуп? — перепитала вона.

— Та ти ж знаєш! Ось він.

Жінка задерла свою одежину та спустила з опасистого черева Гумку спортивних штанів. Пілат угледіла посередині живота ямку з вузликом шкіри, схожу на лійку, на невеличкі вири біля берегів річки. Таку саму штуку мав і Мейкон. Мав пупа. А Пілат не мала. Він пісяв стоячи. Вона — навпочіпки. Він мав чоловіче — як у коня. Вона мала жіноче — як у кобили. Його груди були пласкі, з двома сосочками-ґудзичками. Її — з сосками, як у корови. Мейкон мав на животі вузличок. Пілат не мала. Їй здавалося, що це ще одна відмінність між чоловіками й жінками. Хлопчина, з яким вона пішла до ліжка, теж мав пупок. А досі Пілат не бачила іншого жіночого живота, крім свого. Тепер, спостерігши жах в очах цієї політниці, вона втямила, що щось не все гаразд, коли нема пупа.

— А нащо він? — спитала Пілат.

— Він... — ковтнула слину жінка, — він... його мають люди, що народилися по-природному.

Дівчина не збагнула змісту цих слів, зате добре зрозуміла суть розмови, яку пізніше мала з політницею та ще кількома жінками в таборі. Пілат мусить їх покинути. Їм дуже шкода, вони її люблять, вона дуже хороша робітниця, велика поміч усім. Але все одно їй доведеться піти геть.

— Це через мій живіт?

Жінки промовчали. Лише втупили очі в землю.

Пілат покинула їх, маючи більше грошей, ніж їй належало, бо робітниці не хотіли, щоб вона сердилася. Гадали, що, розсерджена, Пілат може якось наробити їм лиха. І жаліли її, і боялися знатися з чимсь таким, що не Бог створив.

Пілат пішла. Знову намірилася до Віргінії. Маючи досвід збирати врожай гуртом, вона шукала або політників, або жінок, що йшли на місця сезонних робіт своїх чоловіків — цеглярів, металістів, докерів. За три роки праці на полях вона бачила чимало таких жінок, що, навантаживши свої пожитки на візки, прямували до міст. Туди, де потребують чорношкірих на різні роботи, які можна виконувати тільки тоді, коли дозволяє погода. Працедавці були проти того, щоб у міста приходили ще й негритянки; не хотіли, щоб тут усе залила повінь чорних злидарів-поселенців; та ці жінки все одно прибували, наймалися служницями й поденницями на приміських фермах і поселялися там, де було безплатне або дуже дешеве