Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

потребували небагатьох додаткових змін, коли їх почали культивувати. У попередньому розділі ми з’ясували, що найголовніші зміни — порушення природних систем поширення насіння та інгібіторів проростання — розвинулися відразу й автоматично, тільки-но люди почали культивувати насіння на полях. Дикорослі предки пшениці та ячменю виглядають настільки схожими до культурних сортів, що в їхньому зв’язку ніколи не сумнівалися. Завдяки цій легкості одомашнення великозернові однорічні рослини були першими або серед перших культурних рослин, які розвинулися не тільки на Родючому півмісяці, а й у Китаї та Сахельському поясі.

Порівняймо цю швидку еволюцію пшениці та ячменю з історією кукурудзи — провідної злакової культури Нового світу. Вірогідний дикорослий предок кукурудзи — дика рослина під назвою «теосинте» — виглядає настільки відмінною від кукурудзи за структурою своєї насінини та квітки, що ботаніки довгий час навіть сперечалися, чи була вона її предком. Цінність теосинте як джерела їжі навряд чи могла вразити мисливців-збирачів: його продуктивність у дикій природі значно поступається продуктивності дикорослої пшениці, воно дає значно менше насіння, ніж кукурудза, яка постала із нього, а його зернята загорнуті в неїстівну тверду оболонку. Щоб теосинте стало корисною для людей культурною рослиною, його репродуктивна біологія мала зазнати ґрунтовних змін, значно збільшити витрати на формування насіння і позбутися твердої, як камінь, оболонки навколо насіння. Археологи досі ведуть запеклі дискусії навколо того, скільки потрібно було сторіч або тисячоріч розвитку рослинництва в Америці, щоб стародавні крихітні кукурудзяні качани досягли розміру великого пальця, але, поза сумнівом, знадобилося ще кілька тисяч років, щоб вони досягли свого сучасного розміру. Різниця між очевидними плюсами пшениці та ячменю та труднощами, які породжувало теосинте, була, мабуть, вагомим чинником неоднакового розвитку суспільств Нового світу та Євразії.

Третьою перевагою флори Родючого півмісяця була наявність у ній високої частки гермафродитів-«одинаків», тобто рослин, які зазвичай самі себе запилюють, але при нагоді можуть запилюватися в перехресний спосіб. Пригадаймо, що більшість диких рослин — гермафродити, які регулярно запилюються в перехресний спосіб або складаються з окремих чоловічих і жіночих особин, які хоч-не-хоч у справі запилення залежать від іншої особини. Ці факти репродуктивної біології докучали раннім рільникам, позаяк, хоч би скільки вони відшукували продуктивних рослин-мутантів, їхнє потомство схрещувалося з іншими особинами, а відтак втрачало свою успадковану перевагу. Як наслідок, більшість сільгоспкультур належить до невеличкої частки диких рослин, що є самозапильними гермафродитами або репродукуються без поділу на статі шляхом вегетативного розмноження (приміром, проростаючи з кореня, який генетично дублює материнську рослину). Отже, висока частка гермафродитів-одинаків у флорі Родючого півмісяця була сприятливою для ранніх рільників, адже вона означала, що у значної частки дикої флори репродуктивна біологія зручна для людини.

До того ж такі «одинаки» були зручними для ранніх рільників тим, що вони час від часу запилювалися в перехресний спосіб, тим самим даючи початок новим різновидам, серед яких можна було вибирати. Таке випадкове перехресне запилення траплялося не тільки між особинами одного виду, а й між спорідненими видами, в результаті чого поставали міжвидові гібриди. Один із таких гібридів серед «одинаків» Родючого півмісяця — пшениця звичайна — стала найціннішою сільгоспкультурою сучасного світу.

Із восьми важливих культурних рослин, одомашнених на Родючому півмісяці, всі були «одинаками». Серед трьох злакових «одинаків» — пше- ниці-однозернянки, пшениці-двозернянки (емер) та ячменю — обидва типи пшениці пропонували додаткову перевагу у вигляді високого білкового вмісту — 8—14%. На противагу їм, найважливіші злакові культури Східної Азії та Нового світу — рис і кукурудза відповідно — мали нижчий білковий уміст, через який у місцевого населення виникали серйозні харчові проблеми.

Ось такий неповний перелік переваг, які флора Родючого півмісяця давала першим рільникам: у ній містилася незвично висока частка диких рослин, придатних для одомашнення. Однак зона середземноморського клімату, такого самого, як на Родючому півмісяці, виходить далеко за межі останнього і простягається на захід через велику частину Південної Європи та Північно-Західної Африки. Зони аналогічного середземноморського клімату можна також знайти в чотирьох інших кутках світу: Каліфорнії, Чилі, Південно-Західній Австралії та Південній Африці (мал. 8.2). Але всі вони не те що не позмагалися з Родючим півмісяцем за першість у постанні харчового виробництва — на них узагалі ніколи самостійно не з’являлося рільництво. Якою ж перевагою могла похвалитися ця конкретна зона середземноморського клімату, розміщена в Західній Євразії?

Виявляється, що вона, а надто її частина, яку називають Родючим півмісяцем, володіла принаймні п’ятьма перевагами порівняно з іншими зонами середземноморського клімату. По-перше, у Західній Євразії була незаперечно найбільша у світі зона середземноморського клімату. Як наслідок, у ній було широке розмаїття диких рослинних і тваринних видів — ширше, ніж у відносно крихітних аналогічних зонах Південно-Західної Австралії та

Чилі. По-друге, серед усіх зон середземноморського клімату саме західно- євразійській притаманна найбільша варіативність клімату від пори до пори та з року в рік. Ця варіативність у випадку флори сприяла еволюційному розвиткові великої частки однорічних рослин. Поєднання цих двох чинників — широке розмаїття видів і висока частка однорічників — означало, що в західноєвразійській зоні середземноморського клімату було значно ширше розмаїття однорічних рослин, ніж деінде.

Малюнок 8.2. Зони середземноморського клімату в світі

Значущість такого ботанічного багатства для людей ілюструє географ Марк Блумлер у своїх дослідженнях поширеності диких рослин із родини тонконогових. Із тисяч диких тонконогових видів він виділив 56, які мають найбільше за розміром насіння — найкраще серед урожаїв, які дає природа. Ці 56 видів мають насіння, щонайменше в десять разів важче, ніж у медіанних тонконогових видів (табл. 8.1). Майже всі вони були ендеміками зон середземноморського клімату або інших середовищ із сезонною посушливістю. Мало того, вони переважно зосереджувалися на Родючому півмісяці або інших частинах західноєвразійської зони середземноморського клімату, яка пропонувала широкий вибір рільникам-зачинателям: близько 32 із 56 цінних тонконогових видів усього світу! Говорячи конкретно, ячмінь і емер (пшениця-двозернянка) — дві найдавніші провідні культурні рослини

Родючого півмісяця — посідають відповідно 3-тє і 13-те місця в рейтингу 56 найбільших за розміром насінини видів. На противагу Родючому півмісяцю, китайська зона середземноморського клімату містила лише два види з цього рейтингу, Каліфорнія та Південна Африка — по одному, а Південно-Західна Австралія — взагалі жодного. Уже цей факт значною мірою пояснює перебіг історії людства.

Таблиця 8.1. Поширеність великозернових видів родини тонконогових

за регіонами світу 35

Регіон

Кількість видів

Західна Азія, Європа, Північна Африка

33

Зона середземноморського клімату

32

Англія

1

Східна Азія

6

Субсахарська Африка

4

Америка

11

Північна Америка

4

Мезоамерика

5

Південна Америка

2

Північна Австралія