Читати книгу - "Інститут"

Він ковтнув. Усе було в нормі, горло було в нормі, але серце билося вдвічі швидше за норму.

— А Американська медична асоціація в курсі про це?

— Заткни пельку, — мовив Брендон.

Люк подумав, що «заткнути пельку» — це тутешнє налаштування за замовчанням. Він почав себе заспокоювати, що найгірше вже позаду, що зараз буде звичайний офтальмологічний огляд, що інші діти це вже проходили і нічого з ними не трапилось, та все одно продовжував ковтати, наче перевіряв, чи досі може. Зараз на екрані з’явиться офтальмологічна таблиця, він її прочитає, і все скінчиться.

— Прямо перед собою, — мало не проворкував Еванс. — Дивись на екран і нікуди більше.

Зазвучала музика, скрипки вигравали якусь класичну мелодію. Для заспокоєння, як подумав Люк.

— Присцилло, вмикай проєктор, — сказав Еванс.

Замість офтальмологічної таблиці посеред екрана з’яви­лася синя цятка, злегка запульсувала, наче мала власне серцебиття. Під нею показалася червона точка, і Люк згадав про ЕАЛ — «Вибач, Дейве». Потім — зелена. Червона і зелена цятки пульсували в такт із синьою, потім усі три почали миготіти. Стали проявлятись інші, спершу по одній, потім парами, тоді дюжинами. Невдовзі весь екран заполонили сотні миготливих різнокольорових цяток.

— На екран, — проворкотав Еванс. — На екра-а-а-ан. Тільки туди.

— То якщо я їх сам не бачу, ви робите мені показ? Наче помпу перед запуском розкачуєте чи щось таке? Це не…

— Заткнися.

Цього разу це був голос Присцилли.

Тепер цятки почали вихрувати. Ганялися одна за одною мов навіжені, літали по спіралі, збивалися в зграї, утворювали кола, що піднімалися, спадали і носилися хрест-навхрест. Скрипки пришвидшувались, легка класична мелодія почала перетворюватись на «гоудаун»[59]. Цятки вже не просто рухались, а утворили щось на кшталт електронного табло на Таймс-сквер, тільки з розпаяними платами і постійним нервовим зривом. Люк почувався так, наче зрив у нього самого. Він згадав, як Гаррі Кросс блював крізь сітчастий паркан, і зрозумів, що з ним станеться те саме, якщо він не покине дивитися на ці божевільні, невпинні кольорові цятки, а йому не хотілося блювати, бо все виллється на коліна, воно…

Брендон зарядив йому ляща, хорошого та сильного. Звук нагадував тріскіт невеличкої петарди, що вибухнула десь поруч і водночас десь далеко.

— Дивися на екран, соколику.

По верхній губі текло щось тепле. «Цей сучий син поцілив мені не тільки в щоку, а й у ніс», — подумав Люк, та це вже видавалось неважливим. Вихори цяток немов залізали до нього в голову, проникали в мозок, наче енцефаліт або менінгіт. Точно, що якийсь там «-іт».

— Окей, Присцилло, вимикай, — сказав Еванс.

Але Присцилла його, певно, не почула, бо цятки не зникали. Вони розпросторювались і стискались, з кожним разом їх обсяг тільки збільшувався: ву-у-уш! — зникла, зіп! — з’явилась знову, ву-у-уш і зіп. Вони стали тривимірні, вийшли за межі екрана, кинулися до Люка, потім назад, до нього і назад, до…

Люку здалося, що Брендон щось там говорить про Присциллу, але ж усі ці голоси звучали в його уяві, хіба не так? І невже це хтось насправді кричить? Якщо так — невже це сам Люк?

— Молодчинка, Люку, усе добре, з тобою все гаразд.

Це був голос Еванса, що долинав з далекого далека. Линув із якогось безпілотника в самій стратосфері. А може, з іншого боку Місяця.

Різноколірних цяток побільшало. Тепер вони були не тільки на екрані, а заповзали на стіни, вихрували на стелі, навколо Люка, всередині Люка. За кілька секунд перед тим, як він знепритомнів, до нього дійшло, що цятки стали йому за мозок. Він побачив, як його руки злітають угору поміж світних цяток, як ті танцюють і ганяються по його шкірі, усвідомив, що його тіло вихляє в кріслі з боку в бік.

Він спробував сказати: «У мене судоми, ви мене вбиваєте», але з рота вирвалося тільки придушене клекотіння. Цятки щезли, і він став падати з крісла, падати в темряву, і від цього Люкові стало легше. О Господи, наскільки ж легше.

14

З непам’яті Люка виводили ляпасами. Не дуже сильними, не тими, від яких у нього ніс заюшило (якщо насправді так було), але і ніжним ляпанням їх не можна було назвати. Люк розплющив очі й побачив, що лежить на підлозі. В іншій кімнаті. Біля нього, спершись на одне коліно, стояла Присцилла. Саме вона навішувала лящі. Брендон і двоє лікарів теж були поруч і спостерігали за ним. Генд­рікс так само тримав свій айпад, Еванс — папку-планшет.

— Він отямився, — сказала Присцилла. — Люку, ти можеш встати?

Люк не знав, чи може. Кілька років тому він зліг із гострим фарингітом і високою температурою. Тепер він почувався так само, немов наполовину вислизнув із власного тіла й витав десь в атмосфері. У роті було гидко, місце останнього уколу несамовито чухалось. Він і досі пам’ятав те жахливе відчуття, коли набрякло і стислось горло.

Брендон не дав Люкові змоги випробувати силу ніг, просто схопив його за руку і потягнув угору. Люк, хитаючись, став.

— Як тебе звати? — спитав Гендрікс.

— Люк… Лукас… Елліс.

Здавалось, що слова виходять в нього не з рота, а з тої відокремленої частини душі, що витала над головою. Люк почувався втомленим. Обличчя пульсувало від численних лящів, ніс болів. Він підняв руку (вона повільно полинула вгору, мов крізь воду), потер шкіру над верхньою губою і не здивувався, коли побачив на пальцях пластівці засохлої крові.

— Скільки я був без тями?

— Усадіть його, — сказав Гендрікс.

Брендон узяв Люка за одну руку, Присцилла — за другу. Повели його до стільця (звичайного кухонного стільця, без усіляких, слава Богу, перев’язів). Стілець стояв перед столом. За столом на іншому кухонному стільці сидів Еванс. Перед ним лежала колода карт. Карти були зав­більшки з пейпербек[60], із синьою сорочкою без візерунків.

— Я хочу до себе в кімнату, — сказав Люк.

Голос усе одно линув не з рота, хоча цього разу — вже ближче. Мабуть.

— Я хочу лягти. Мені зле.

— Запаморочення минеться, — сказав Гендрікс, — хоч я тобі радив би не вечеряти. А зараз я хочу, щоб ти уважно слідкував за лікарем Евансом. У нас для тебе є невеличкий тест. Щойно він скінчиться, ти повернешся у свою кімнату і… гм… віддихнеш.

Еванс узяв першу карту, глянув на неї.

— Що в мене? — спитав він.

— Карта, — відповів Люк.

— Прибережи свої жарти для ютьюбу, — мовила Присцилла і дала йому ляща — набагато сильнішого, ніж ті, якими виводила його з забуття.

У Люка задзвеніло у вусі, але в голові трохи прояснилось. Він глянув на Присциллу і ніякої нерішучості не помітив. Ніякого жалю. Нічого. Люк збагнув, що в її очах він ніяка не дитина. Їй вдалося створити у своїй уяві жорсткий розподіл. Люк для неї піддослідний. Піддослідного треба змусити зробити те, що від нього вимагається, а якщо не виходить, то вдатися до того, що психологи називають негативним підкріпленням. Але коли тести скінчаються? Ти ідеш собі в підсобку випити кави з лікером «Деніш», погуторити про своїх дітей (то справжні діти) чи побурчати на теми політики,