Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пополудні вони вирішили одружитися, йдучи лісом по вогкому матовому килиму хвої, — після того, як Мері, пом’явшись, сказала Семові про свій намір.
— Але ж тепер я бачу тебе щодня, — зажурився Сем.
— Тільки за цей минулий тиждень, — уточнила Мері. — Бо треба було з’ясувати, чи зможемо ми весь час бути разом і не… не…
— Не довести одне одного до божевілля, — закінчив він. — Ти хотіла перевірити, чи зможеш витримати.
— Ні, — заперечила Мері. — Жінки знуджуються не так, як чоловіки. Вони можуть не зважати ні на що, але завжди відчувають, коли знуджуються мужчини. Наприклад, в однієї моєї знайомої подружні зв’язки тривали доти, доки вона не зловила себе на тому, що повторюється — розповідає чоловікові одну й ту саму історію. А тоді вона вибиралася до Рено[112] — на розлучення. Ми не можемо так повестися, я ж то неминуче повторюватимусь. І ми обоє мусимо витримати.
Вона повторила жест, який любив Сем, — підсмикнула спідницю так, ніби сказала: «Затягни пасок, хлопче. Ходімо хоч на полюс — будь-який». А Семові Бетьєру хотілося, щоб Мері завжди повторялася й одежею — ось цією яскраво-сірою вовняною сукнею з червоним жилетом із замком-блискавкою, в тон до барви вуст.
Раптом Бетьєр здогадався, в чому річ. Був із тих, що видаються невиправно млявими та неспостережливими — і враз на останньому названому числі оголошують підсумок.
— Усе це через твій перший шлюб, — сказав він. — А я гадав, що ти ніколи не оглядаєшся в минуле.
— Тільки задля застережень… — Мері завагалася. — Ми з Пітом були близькі — три роки, аж до дня, коли він помер. Я була ним, а він був мною, і зрештою це розладналось: я не могла померти разом з ним. — Вона знову завагалася, не впевнена у своїх словах. — Гадаю, жінка повинна мати якийсь притулок, щоб ховатися в ньому. Щось таке, як амбіція в чоловіків.
Отже, завжди має бути вихідний день у коханні, раз на тиждень, коли їм двом належить жити зовсім окремо. І не говорити про ці дні. Ніяких запитань.
— Може, в тебе є хтось схований? — дражнив її Сем. — Брат-близнюк у в’язниці? Може, ти агент Ікс-9[113]? Чи я коли-небудь дізнаюся про це?
Коли вони прийшли куди треба — на вечірку в одній із цих вишуканих «хижок», якими всіяне передгір’я у Вірджинії, Мері зняла червоний жилет, стала, широко розставивши ноги, перед великим каміном і сказала своїм приятелям юності, що знову виходить заміж.
Вона носила срібний поясок із отворами у формі зірок[114], так що ті ніби були, а ніби й не були. Спостерігаючи їх, Сем відчував, що ще не відкрив Мері. Враз йому захотілося, щоб він сам був не такий уже успішний, а Мері не така вже бажана; хотілося, щоб обоє вони були трохи биті життям і прагли триматися вкупі. Весь вечір Сем почувався трохи засмученим, споглядаючи ці нематеріальні зірки, що сновигали туди-сюди по великих кімнатах.
Мері минуло двадцять чотири роки. Професорська донька з осяйною зовнішністю типової хористки — бронзове волосся, блакитно-зелені очі й вічний густий рум’янець, якого вона трохи соромилася. Такий контраст між соціальним станом та зовнішнім виглядом добряче ускладнював їй життя в університетському містечку. Мері вийшла заміж за професора, хоч на те не було особливої причини, й доволі вдало — настільки, що ладна була вмерти разом із ним. Тільки за два роки після похорону в молодої вдови ніч позбулася кошмарів, а небо набрало голубої барви. І тепер одруження з цим видатним молодиком — Семом Бетьєром, що реорганізував право власності на вугільні шахти біля кордону із Західною Вірджинією, видавалося таким самим природним, як дихання. Розважаючи над усіма за і проти, звично зважуючи обіруч увесь цей матеріал, Мері знала наперед, що з нього сформується кохання.
* * *
Наступного вівторка вона подалася до гірського містечка, столиці округу, до майдану з будівлею суду, кінотеатром і чавунним вояком-конфедератом[115], до містечкового населення — чоловіків і жінок у блакитній джинсовій одежі, до голубого кряжа, що театральним задником височіє з трьох боків. І тут Мері відчула, що можливості ось цього притулку вичерпуються: постанова про його зникнення здійсниться суто фізично цієї осені, коли Сем посяде місце в Конгресі. Колись це містечко було таким собі оздоровчим осередком. На схилі пагорба розміщався санаторій, а трохи вище стояло те, що 1929 року мало стати курортним готелем. Якось Мері розпитала про цю головну будівлю, і їй сказали, що всі ліжка вже вкрадено, а решта меблів потроху зникає. Нині ж вона, вкотре кинувши оком на білий каркас у такій чудовій місцині, знічев’я поїхала туди надвечір.
— …в усякому разі, це думка бідної вдови, — мовила Мері незнайомцеві біля будинку «Сімпсонова примха»[116].
— Теоретичне припущення, — відповів незнайомець. — Зрештою, теоретично той Сімпсон міг би зробити з цього будинку найбільший на всю країну курортний готель.
— Депресія завадила, — зауважила Мері, оглядаючи білий порожній каркас, що височів на скелі, з якого горяни давно зняли навіть сантехніку.
— У вас була своя депресія, — наважився на відвертість незнайомець, — а тепер глянеш на вас, повну віри та надії, — подумаєш, що йдеться про якусь пробу. Навіщо ви першого ж вашого вихідного дня, ще перед одруженням, зустрілися з першим-ліпшим чоловіком, тобто із залишками чоловіка? Ось уявіть, що ми закохалися і ви щотижня приходите сюди на побачення зі мною. Тоді цей день стає важливішим, ніж усі шість днів, які ви проводите з нареченим. І що тоді з вашим задумом?
Вони сиділи, звісивши ноги понад розтрісканою балюстрадою. Весняний вітер здіймав тепло з долини, й Мері насолоджувалася. Вапняк грів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я віддав би життя за тебе (збірка)», після закриття браузера.