Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

Чому в Будинку напередодні Потопу раптово з’явився човен? Його мені послав Будинок, щоб мене вберегти? Я замислився над цим припущенням. У минулому були й інші Потопи, та жодного човна не з’являлося; також я, хоч і міг уявити, як Будинок посилає мені човен, не міг уявити жодних обставин, за яких він пошле мені Пістолет. Ні, Пістолет свідчив про власника торбинки: вона належала Однодумцеві.

Я склав човен і охайно запакував усе назад у торбинку. Усе, крім Пістолета. Взяв його й трохи потримав, міркуючи. Можна було взяти його та спуститися Великими Сходами у Першому Вестибюлі до Нижніх Зал. Можна було кинути його у Припливи.

Я повернув Пістолет у торбинку і застібнув її. А тоді повернувся до Третьої Північної Зали.

Хвиля

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ СЬОМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Сьогодні був день Потопу. Я прокинувся у звичний для себе час. Мої нерви були накручені, а шлунок міцно стиснувся.

День був холодний, і через те, як Повітря торкалося моєї шкіри, я здогадався, що у Вестибюлях уже йде дощ.

Апетиту я не мав, але все-таки розігрів трохи супу і змусив себе його випити. Важливо забезпечувати організм добрим харчуванням. Я вимив каструлю й миску, а тоді заховав останні зі своїх речей за Високими Статуями. Надів на руку годинник. Була за чверть восьма.

Найважливішим моїм завданням було знайти 16 і подбати про її безпеку. Однак як зробити це в найкращий спосіб, я не розумів. Я був певен, що Однодумець поставив пастку на 16. Найпевніше, пообіцяв зустрітися з нею в певній Залі в певний час і розповісти їй, як відшукати Метью Роуза Соренсена. Це означало, що найнадійніший спосіб знайти 16 — пошукати Однодумця, та я не хотів наближатися до нього без крайньої потреби. Я пам’ятав слова Пророка: «Що ближче підходитиме 16, то небезпечнішим ставатиме Кеттерлі».

Я сподівався, що зможу відшукати 16, перш ніж вона добереться до Однодумця.

Я пішов до Першого Вестибюля. Стояв під сірим Дощем і чекав, сподіваючись на її появу. Від дев’ятої до десятої години обшукував суміжні Зали. Нічого. О десятій повернувся до Першого Вестибюля.

О пів на одинадцяту почав ходити між Першим Вестибюлем і Шостою Північно-Західною Залою, крокуючи Шляхом, зазначеним у вказівках 16. Я подолав цей Шлях шість разів, але її не знайшов. Почав надзвичайно тривожитись.

Я повернувся до Першого Вестибюля. Було вже пів на дванадцяту. За дві Зали на Захід і Північ звідси, у Дев’ятому Вестибюлі, перший Приплив уже підіймався Крайніми Східними Сходами. Хідниками в довколишніх Залах уже мчали легкі Хвилі Води.

То було пусте. Я повинен шукати Однодумця. Щойно я ухвалив це рішення, він ураз опинився переді мною. (І чому 16 так не могла?) Однодумець хутко перейшов Перший Вестибюль зі Сходу на Захід, пригнувши голову через Дощ. Одяг у нього разюче відрізнявся від того, що він носив зазвичай: джинси, старий джемпер і кросівки, а поверх джемпера — якісь дивні ремінці. «Рятувальний жилет», — подумав я. (Чи радше подумав Метью Роуз Соренсен у мене в голові.)

Він не бачив мене. Пройшов у Першу Західну Залу. Я тихо пішов за ним і сховався в Ніші біля Дверей.

Однодумець негайно подався до торбинки з надувним човном і почав його розкладати. Я чекав, постійно виглядаючи 16. Однодумець зосередив увагу на чомусь іншому, і, можливо, якби вона ввійшла до Зали, мені ще вистачило б часу її перехопити.

Трохи позаду Однодумця, у Західному Кінці Зали, я бачив блискуче Світло на Хіднику: крізь Північно-Західні Двері проник тонкий шар Води. Я позирнув на годинник. За п’ять Зал на Південь і на Захід звідси, у Двадцять Другому Вестибюлі, вже починався інший Приплив, що мчав угору Сходами.

Однодумець розгорнув свій човен. Прикріпив до нього маленький насос і заходився качати ногою. Човен почав хутко надиматися.

Вода заповнювала Другу та Третю Південно-Західні Зали; я чув глухі удари Хвиль об їхні Стіни.

А тоді до мене дійшло. 16 розумна. Не дурніша за мене, а може, й розумніша. Вона нічого не знає про Потоп, але Однодумцеві не довіряє. Вона чекатиме та спостерігатиме, як і я, сподіваючись, що з’явиться Метью Роуз Соренсен. Раптом я уявив, що ми з 16 ховаємося в Першій Західній Залі й чекаємо на появу одне одного. Я більше не міг собі дозволити сидіти у схованці — вийшов із Ніші й попрямував до Однодумця.

Коли я наблизився, він підвів погляд і набурмосився, не припиняючи надимати човен. Метри за два ліворуч від нього лежала сіра торба, вже порожня, а поряд із нею на Хіднику — сріблястий Пістолет.

— І де тебе носило? — запитав Однодумець невдоволеним і сердитим тоном. — Чому тебе не було у вівторок? Я шукав тебе повсюди. Не пам’ятаю, як ти казав — десять приміщень буде затоплено чи сто. — Тепер він качав насос повільніше; надувний човен майже весь наповнився Повітрям, і стопа наражалася на більший опір. — Мені довелося змінити плани. Той іще клопіт, але маємо те, що маємо. Рафаель іде сюди, і ми, подобається це тобі чи ні, доведемо це до кінця. Тож не дуркуй, гаразд? Бо присягаюся, Піранезі, я вже ситий усіма по горло.

— Я відвідав його в середині листопада, — сказав я. — Це було відразу по четвертій, у холодних блакитних сутінках.

Він припинив качати. Тепер човен був пухкий, із натягнутою, заокругленою шкурою.

— Тепер ми прикріпимо сидіння, — пояснив він. — Оті чорні штуки. Будь ласка, передай мені. — Він показав на дві конструкції, призначення яких я не вгадав. — Коли приміщення затопить, ми з тобою сядемо в цю байдарку. Якщо Рафаель спробує залізти до нас чи вчепитися за неї, бий веслом по руках і голові.

— День видався буремним, — сказав я, — і фари машин були помережані дощем, а хідники — пересипані мокрим чорним листям.

Він вовтузився з клапанами там, де входило Повітря.

— Що таке? — роздратовано запитав він. — Що ти верзеш? Можеш поквапитись і передати мені ті сидіння? Нам треба ворушитися. Вона буде тут із хвилини на хвилину.

— Діставшись його будинку, я почув музику, — сказав я. — Реквієм. І став чекати на відповідь під акомпанемент Берліоза.

— Берліоз? — він відірвався від своєї справи, випростався й уперше поглянув на мене як годиться. Нахмурився. — Я не… Берліоз?

Я сказав:

— Двері відчинилися. «Доктор Кеттерлі?» — промовив я.

Почувши власне ім’я, він заціпенів. Вирячив очі.

— Що ти верзеш? — повторив він