Читати книгу - "Замирення"

Трохи пройшовши до лісу за наметом, я знайшла експедиційне обладнання, схоже на моє, у зогнилій коробці, серед польових квітів, величезних будяків та моху. Знайшла й натільну сорочку з уніформи експедиції, а потім іще й куртку та шкарпетки, які валялись на значній відстані одне від одного, от ніби хтось роздягався добровільно, навіть весело… або ніби якась тварина чи людина пожбурила їх туди. Я не намагалася їх зібрати, щоб відновити цей екзоскелет людини. Бо не виявила б імені, — я це знала, — як не знайшла б і листа. Я ніколи не дізналася б, чи це мій чоловік отаборився тут, чи хтось інший, навіть узагалі мені незнайомий.

І все ж таки там був пугач, який завжди спостерігав за мною, завжди крутився поруч. Завжди наближався трохи щільніше, ніж раніше, трохи приборканий, але не до кінця одомашнений. Він випадково скидав мені гілочки до ніг, начебто неуважливо, а не навмисно. Він кланявся мені — типовою для пугачів поведінкою, а потім годинами похмуро висиджував оддалік. Раз чи два він підлітав до мене так близько, майже впритул, до голови, але коли я вирішила проекспериментувати й наблизитися, пугач засичав на мене майже як кіт, забив крильми, наїжився, затріпотів перами. То я й відступила. Іноді пугач умощувався на верхівці дерева, гойдався, різко хитався та підстрибував, підстрибував і гойдався, рвучко вигойдувався, то сіпаючись усім тулубом з одного боку в інший, то завмираючи на місці. Потім згори дивився на мене дурнуватим поглядом.

Я рухалася далі, понад береговою лінією, яку іноді затінювали баклани. Не чекала, що пугач приєднається до мене, але не посоромлюся сказати, що зраділа, коли це сталося. Коли минув другий тиждень, птах уже їв у мене з рук у сутінках, перш ніж уночі полетіти на лови. Поночі я дослухалася до його чудернацького лункого ухання — звук, який багато хто вважає таємничим або загрозливим, проте для мене він завжди був грайливим чи вкрай нешанобливим. Пугач знову з'являвся ненадовго на світанні — качався клубком пір’я, зариваючи голову в пісок і чистячи пера, приймаючи суху ванну, а потім визбируючи у себе вошей та інших паразитів.

До мене в голову закралася думка, підстерігши мене, а тоді я відмела її. Чи був це мій чоловік у зміненій подобі? Чи він упізнав мене, чи це просто звичайний пугач так відповідає на присутність людини? На відміну від моторошної присутності інших тварин, таке відчуття не виникало — принаймні у мене його не було. Але я міркувала: можливо, за цей час пристосувалася? Можливо, я досягла певного балансу із сяйвом, яке нормалізувало ці знаки.

Коли я описала повне коло, повернувшись до зруйнованого маяка, пугач лишився зі мною. Він уже менше намагався привернути мою увагу, але, коли сутеніло, з’являвся у гіллі дерев на дворі маяка, і ми опинялися разом. Іноді він прилітав, коли вечоріло, і летів за мною, голосно ухаючи, ніби попереджаючи когось про моє наближення. Але ніколи не прилітав раніше, ніби пам’ятаючи, що я ненавиджу в тваринах неприродну поведінку, ніби розуміючи мене. До того ж була в нього й власна справа — полювання. Проте за тиждень він звив собі кубло на розтрощеному горішньому шпилі маяка. Там знову з’являлися баклани, або, може, це були не ті баклани, але до своїх досліджень я не бачила у цій місцині стільки птахів.

Протягом дня пугач вигрівався на осонні, а потім засинав, іноді низько, в ніс, похропуючи. Уночі я засинала на стоянці, й до мене долинали ледь чутні, наче шепіт, помахи його крил у повітрі: птах летів до лісу мишкувати. У ті перехідні моменти, між днем і ніччю, коли будь-що здавалося можливим, або ж я обманювала саму себе, що це правда, я заговорювала до пугача. Навіть попри мою нелюбов наділяти тварин людськими рисами, здавалося важливим підтримувати це спілкування, оскільки свідчення його ексцентричної поведінки були безперечні. Розумів він чи не розумів мене, але звук важливіший для пугачів, аніж для людей. Тому я розмовляла до нього на той випадок, якщо він не той, ким здається, — мої слова були і звичайною чемністю, і способом допомогти видобути з мене це сяйво.

Попри дурість усієї тієї ситуації, як я насправді могла впізнати в ньому того, кого розшукувала, навіть помислити, що це він? І все ж таки наші взаємини перетворилися на корисний симбіоз. Я й надалі полювала для нього, а він і надалі полював для мене, хоча й дещо незграбно, нібито ненавмисно: кролики та білки звалювалися з його сідала до мене. Певним чином його безсловесність і дотримування найважливіших принципів дружби та виживання — така система працювала краще, аніж будь-що в тому загубленому світі. Я ще не бачила на острові жодної людини, але вже знайшла більше доказів про те, що люди тут раніше були.

І це було не те, чого я очікувала.

5. НАГЛЯДАЧІ, СПОСТЕРІГАЧІ І БАНДИТИ

Повернувшись у товаристві пугача, я стала вивчати своє безпосереднє довкілля: маяк, будівлі довкола нього й місто далі, поза межами. Містечко, яке, певно, покинули задовго до створення Нуль-зони, являло собою головну вулицю та кілька бічних вуличок, що вже такі не нагадували: дороги заболочені багном, а колії позаростали бур’янами. Скрізь пустка. Я, за домовою, могла б стати володаркою цього місця, якби захотіла.

«Головна вулиця» перетворилася на своєрідний фасад, взятий в облогу численною армією лоз дикого винограду, квітучих дерев, кущів, бур’янів і польових квітів. Білки та борсуки, скунси і єноти зайняли румовища, скопи кублились у руїнах дахів. На піддашші будинку чи якогось закладу гніздилися голуби й шпаки, сидячи на потрощених вікнах, де шибки розбилися та повивалювалися всередину. Усе це пашіло ароматом м’якого, солодкого цвітіння та свіжої трави влітку, який перекривався гострим духом тварин, що мітили свою територію. Це також було для мене дещо несподіване, певний тривалий шок — побачити ці грубі, необроблені пам’ятки як людське життя у місці, яке я вважала давно очищеним од людей.

І тут, і там я знаходила ознаки експедицій, які досягли острова, або повернулися водою, або тут перемерли й перемінилися. Покинутий рюкзак із картою. Ліхтарик. Рушниця. Фляжка. Це були разючі рештки, які завдавали мені танталових мук — сліди, які я намагалася прочитати, і забагато