Читати книгу - "Замирення"

прочесати острів, чи немає там загроз, на предмет їжі та питної води, а також будь-яких ознак людського життя. Не бажаючи сподіватися, бо я не виявила жодних слідів загарбання маяка, який здавався найімовірнішим прихистком, адже більшість інших будівель, навіть на перший погляд, були напівзруйновані, розвалювалися та гнили надзвичайно швидко, відколи Нуль-зона накинула тут свою волю. Були там і забруднення, й давні шрами, але вони так швидко стиралися, втрачаючи обриси, що я не могла визначити, скільки ж їм часу. Чи це територія Нуль-зони прискорювала загибель, стирання їхніх наслідків?

Цей острів — приблизно чотирнадцять миль завдовжки, шість завширшки та сорок навкруги, що становить, як я гадаю, приблизно вісімдесят чотири квадратні милі або понад п’ятдесят тисяч акрів. Сосновий і дубовий ліс заповнює більшу частину інтер’єру, простягається на березі та на суходолі, але той берег, що перед морем, потерпає від штормів, і там можна знайти головним чином жорсткі чагарники, мох і викривлені та шишкуваті кущі. Потічки свіжої води тут трапляються частіше, ніж я гадала, джерела б’ють з річок, які линуть з пагорбів до берега. Це, вірогідно, й пояснює розташування покинутого міста, з його захистом від морських штормів. Але я виявила ще один водопровідний кран на маяку, і хоча звідти спочатку текла тільки брудна іржава вода, урешті-решт поллялася й джерельна, трохи солонувата, але цілком питна, з якогось прихованого водоносного шару.

Удалині острова я знайшла багату екосистему, де популяція сторожких кролів контролюється хижими птахами та острівними лисицями, а ці останні всі малорослі, й це свідчить, що первісні ізольовані розмножені пари якось адаптувалися до обмеженого діапазону й можливостей їхнього довкілля. Пташине життя також вирувало: від деревних ластівок і пурпурових мартинів до сімейства воронових та волових очок, до дятлів і дрімлюг. А ще ж нашестя берегових птахів, яких забагато, аби вести їм облік. У сутінках звуки пташиного життя тріумфально утворювали могутній лункий хор — такий контраст із мовчазними болотами, де власний скарб — птахи — здебільша безмовні, майже невсипущі.

Я мандрувала островом багато днів, досліджуючи і периметр його, й інтер’єр, набираючись його відчуття та спостерігаючи, що він містить. Записавши свої спостереження, я лайнула Південний Округ за те, що не надав нам карти, хоча й знала, що перевірятиму будь-яку надану мені мапу, й скінчила б цю роботу не скоро, витративши на неї майже стільки ж часу. Не лише тому, що я не довіряю Південному Округові, але й тому, що я не довіряю Нуль-зоні. Проте, скінчивши цю початкову перевірку, я не могла сказати, що на острові немає чогось неймовірного чи надзвичайного.

Окрім, хіба, пугача.

4. ПУГАЧ

Чи знайшла я свого чоловіка? В якомусь розумінні — так, але не в тій формі, в якій його знала. На крайньому кінці острова, коли день минав, після того як я продерлася крізь кропиву, жорсткі чагарники та шпички, ламаючи високу траву, затінену непроглядними кронами викривлених вітром чорних сосон, я прорвалася до затишної бухти з білосніжним пляжем і мілководдям, які простягалися на далеку відстань до глибокої темної води. На пляжі, серед розкиданих бетонних штабелів і скель, — усе, що лишилося з покинутого пірсу іншої ери, — було створено карниз для доброго десятка бакланів.

Самотня миршава малоросла сосна, заввишки з людський зріст, випиналася відкритим викликом із-поміж скель та бакланів, і вона почорніла, майже вся глиця облетіла з неї. І на одній витягнутій гілці виднів неправдоподібний силует звичайного пугача, з гострими перами у вигляді вух: іржаво-брунатна голова з білим пір’ям підборіддя і горла, пістряво-плямистий сіро-брунатний тулуб. Моє гучне наближення мало сполохати птаха, але цей пугач просто сидів, оточений бакланами, які вигрівалися на сонці. Неприродна сцена, і це мене різко спинило.

Спершу я подумала, що пугач поранений, особливо коли підійшла до нього ближче, а птиця так і не поворухнулася, на противагу бакланам, які здійнялися й, кружляючи, подалися геть, виголошуючи крики болісної скарги, — довгою лінією понад водою, невтомно загрібаючи крилами. Будь-який інший пугач злетів би, подавшись до лісу. Але цей птах лишився — сидів собі, наче приклеєний до хребта гілки з лускатою корою, і величезними очима невідступно вдивлявся у сонце, яке згасало.

Навіть коли я стала біля самого дерева, ледве тримаючись на скелях, пугач не злетів, не озирнувся на мене. Поранений або вмирає, ще раз подумалося мені, але рухалась я обачно, готова відступити, бо пугач може й напасти на людину. Цей був величезний, важив щонайменше чотири фунти, попри свої порожнисті кістки та майже невагоме пір’я. Але жодна з моїх дій не спровокувала його, тож я так і стояла у присмерку сонця, а пугач біля мене так і сидів.

Я вивчала сов і пугачів на зорі своєї кар’єри та знала, що їм невідомі неврози, на відміну від інших, розумніших пташиних видів. Більшість пугачів і сов — такі красиві, а ще мають іншу властивість, яку важко визначити терміном, але спостерігач назвав би її спокоєм. З цього пляжу інші зірвалися поривом, а лишився тільки цей один, що не мав мене за лиховісну появу.

У сутінках пугач нарешті звернув на мене жорстокий жовтий погляд, кінчиком витягнутого крила ковзнув мені по обличчю й злинув у повітря акуратною, безшумною дугою — подався до лісу, що був у мене за спиною. Назавжди відлетів — принаймні так мені здавалося, бо я не мала жодного пояснення для такої неординарної поведінку цього птаха. Грані між ексцентрикою дикої природи й усвідомленням, до якого спонукала територія Нуль-зони, тут іноді важко визначити.

Мені треба було шукати прихистку на ніч, і я знайшла на далекому західному пляжі невеличке коло, викладене з каміння, навкруги почорнілого попелу колишнього багаття, — над високим рівнем припливу, майже на узліссі. Я також помітила, в останньому мерехтінні вогників, старий намет, полинялий від сонця, потріпаний і розкуйовджений бурями. Хтось якийсь час тут мешкав, і, не наважуючись думати, хто це міг бути, я отаборилася, розпалила своє багаття, засмажила кролика, якого вполювала за дня. Потім, наморившись, упала й заснула під плюскіт хвиль, під м’яким низьким зоряним склепінням небес.

За ніч я прокинулася тільки раз і побачила, як пугач усівся навпроти мене, біля багаття, на рюкзаку. Птах приніс мені ще одного кроля. Я знову задрімала, а він полетів, аж як я прокинулася.

Я пробула там три дні, і визнаю, що зробила це через пугача, а ще тому, що прихисток бухти виявився майже бездоганним: я могла прожити там хоч і всю решту життя. Але я