Читати книгу - "Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин"

- Невже знову землетрус? - промайнула миттєво думка.

Та хлопець помітив, що то стіна поволі почала рухатись вбік. І було враження, що не відсувалась вона років сто, не менше. Зверху зі стелі сипався пісок з-поміж каміння, від тертя по землі йшов неприємний звук.

За хвилину стіна від’їхала вбік. Хлопець ступив крок і на мить закляк від несподіванки. Йому відкрився зал, де світло його аметиста зустрілося з різноколірним блиском дорогоцінних каменів, якими він був наповнений.

Рубіни, сапфіри, смарагди переливалися у вщент наповнених скринях, насипом лежали купками на землі. Золоті монети виблискували, немов маленькі сонця. Низки перлів холодним місячним сяйвом красувалися біля них. Поміж скринь на підлозі хлопець помітив навіть старовинні мечі, руків’я яких було оздоблене золотом і рубінами.

Артур проходив повз всі ці скарби трохи приголомшений. Такої їх кількості йому не приходилося бачити ніде. Та все ж його більше цікавили не скарби. Адже хлопець весь цей шлях подолав не заради них.

- Де ж ти, Духу Печер? Коли ж нарешті ми зустрінемося?! - подумки звав його Артур.

Хлопець був уже посеред залу, де на підвищенні височів величний трон. Він був інкрустований дорогоцінним камінням. Але от самого Духа Печери знову не було.

- Як же так?! Я стільки випробувань пройшов, дійшов до глибини, до серця цього підземелля, - думав вщент розчарований Артур. Йому здавалося, що всередині легень немає повітря, а всі сподівання розбилися, мов хвилі об кам’яну скелю.

- Але чому той Дух Печер не хоче вислухати мене?! Чому він, мов примара, і скрізь, і ніде?! - вигукнув у відчаї хлопець.

Йому здалося вже, що відповідей він так і не знайде.

- Бо я і є примара! - пролунав моторошний голос в Артура просто над вухом. А потім весь зал і всю цю велику печеру наповнив його страшний регіт.

Хлопець здригнувся і вихопив меч. Але регіт привида від цього став ще гучнішим.

За хвилину хлопець побачив, як на троні з’явився перед ним примарний Дух Печер у вигляді старця з довгою білою бородою.

Тим часом привид перестав реготати й з цікавістю оглядав Артура.

- Невже ти, хлопче, думаєш, що ти дійшов би сюди, якби я тобі не дозволив? - почав він перший розмову.

- Мабуть, ні. Та я все ж дійшов.

- Таки зухвалості тобі не позичати, - саркастично зауважив дух. - Цікаво було спостерігати за тобою, - сказав він. - Як ти сіпався над проваллям, накивав п’ятами від сталагмітів, борсався у піску. Я мало не вмер від сміху, - із явним задоволенням, немов смакуючи кожен спогад, згадував привид. - А вже, як тікав, щоб не зжерли павуки… - і тут Дух Печер засміявся знову, не закінчивши думки, аж борода затрусилася.

- Ви ненавидите людей?

- Мені плювати на людей. Ненавиджу я зайд, лихі очі й жадібні руки яких тягнуться до скарбів землі. Вони приносять у печеру свої темні думки й брудні почуття. Від тих мерзотників повітря тут стає тяжким. А від цього тьмяніють самоцвіти й кристали, вода у джерелах стає каламутною.

- То скелети, які я бачив…

- Ваша Світлосте, - іронічно звернувся Дух Печер до Артура, - ви ще мало чого тут бачили, - привид знову моторошно зареготав.

- То ви знаєте, хто я?

- Для мене ти - непроханий гість, як і решта. Правда потішний.

- Тоді не розумію, чому я все ж дійшов аж сюди?

- На відміну від інших… - на хвилину привид замовк, - моїх гостей, тебе цікавило не збагачення і не власний порятунок. Я весь час спостерігав за тобою. Світло зорі у гроті огорнуло тебе. І я зрозумів, що сказані перед тим слова, були не брехливі. Крім того, зайшовши у скарбницю, ти навіть із цікавості не торкнувся нічого.

- Я прийшов сюди з іншою метою. Мені дуже потрібна ваша допомога.

- Щось не пригадую за всі віки, - привид удавано замислився, - відколи це я став допомагати людям?

- Духу Печер! Так може статися, що Мейоллу захопить темний маг Кірк з піратами. Прошу, дозвольте за потреби вивести підземеллям жінок і дітей із міста.

- Щоб потім хтось із них теж припхався сюди за скарбами й поповнив колекцію печерних скелетів? - привітно поцікавився Дух Печер.

- Але ж можна щось придумати, щоб ніхто з них не здогадався, що це саме те підземелля, про яке йдеться в легенді.

- Є один такий коридор, нічим непримітний. Цікавий він лише тим, що туди можна зайти з палацу твого батька, а за годину цілком безпечно вийти в середині лісу.

- За годину?! Цілком безпечно?! Скільки ж я проблукав тут?!

- Доби півтори, по ваших вимірах, - із явним задоволенням відповів дідуган.

- Півтори доби?! Але мені негайно треба бути вже в палаці! На місто вже, мабуть, за цей час Кірк з піратами напав!

- До ваших справ у місті мені діла немає. А от з тобою мені весело. І я зовсім не проти, щоб ти в мене ще трохи погостював, - зауважив дух, хрипко захихотівши. А потім додав, - так і бути, покажу. Все одно ти мене добряче вже повеселив.

- Дякую! - вигукнув Артур.

Потім, ніби щось згадавши, простягнув Духу Печер аметист, який і досі у нього в руці освітлював печеру.

- Я знайшов його у гроті. Аметист допоміг мені. Але я йду звідси, а кристал належить цій печері. Він належить вам.

Після кількох секунд мовчання Артур почув відповідь духа:

- Ні. Аметист тепер твій. Я подарував тобі його ще у гроті. Ти зумів відчути його, а кристал сам захотів тобі допомогти. Інакше не засвітився б, хоч я його і лишив на видному місці. Інакше не вказав би тобі шлях до мене. Носи його при собі. Кристал тобі ще стане у пригоді.

- Дякую! - Артур був щасливий з того, що заручився допомогою духа, щасливий з того, що кристал дістався йому у подарунок від самого Духа Печер.

- Тепер я покажу тобі шлях додому, - сказав привид. - Скласти мені компанію і прогулятись крізь стіни, на жаль, ти не зможеш, - засміявся він, але вже не так моторошно.

Він провів рукою знизу догори, і в протилежній стіні, що була за троном Духа Печер, з’явився неширокий прохід. У ньому виднілися гвинтові сходи.