Читати книгу - "Янгол чи Демон, Вікторія Хорошилова"

Для вчених сам факт наявності такого дару був на кшталт подарунка і вдало витягнутого лотерейного квитка. Особливо те, що я розібралася як мінімізувати витрати.

— Але до нас ви приїхали машиною, а не порталом. Вам потрібно відвідати місце заздалегідь, щоб вийти?

— Ем, ні. Просто певна частка нервозності з мого боку і боку мого чоловіка. І занепокоєння про мою безпеку від інших людей. Дар то я розкрила, але щось мені підказує, що використовувати й говорити про нього всім підряд небезпечно.

— Але повідомити про свої розрахунки ви ризикнули.

— Ризикнула і сподіваюся не пошкодую про це. А то якось жити хочеться довго і щасливо. З чого почнемо?

— Ходімо в спеціальну кімнату, в ній багато різних датчиків, вони фіксуватимуть найменші зміни у вашому магічному фоні та зможуть записати те, як ви відкриваєте портал.

— І мені не потрібно буде підсвічувати магічний малюнок?

— Ви це вмієте?

— Ну, так. У дитинстві навчили ще.

— Тоді підсвітіть, так його буде краще записати і вивчити.

Подальші дві години я відкривала портали різної складності і проходила крізь них. Сама і з групою, і з різними вантажами. Було кумедно, але морально виснажливо.

— Мені потрібна перерва, голова вже обертом іде.

— Ви дуже добре тримаєтеся. Вибачте за нескромне запитання, у вас є крила? Ваша енергетика говорить про це, — я тільки кивнула, — Як давно?

— Кілька років. З тим як мене життя кида носом об асфальт, тут або крила, або душу порвали б на частини. Екстремальний варіант підвищення у мене. За експериментами цього достатньо?

— Якщо ви втомилися, так.

— Морально втомилася.

— Тоді може чай чи кава?

— У мене ще робота і її ніхто не скасовував.

— Оу, вибачте. Але хіба вас не відпустили?

— Уже пишуть запитують, коли я повернуся.

— Гаразд. Я вам ще зателефоную, раптом знадобиться ще ваша допомога.

— Добре.

— Ви порталом?

— Ніжками і на машині. Відпочину трохи.

Коли виходила з лабораторії відчувала погляд собі в спину від кількох людей. Обернувшись, упізнала хлопців із фотографій, принаймні двох. І ще троє були мені не знайомі. Вони мені одразу посміхнулися, натягнуто.

— Ти як? — запитав Алекс.

— Втомилася, від такої уваги. Тигренят за вуса посмикала, подивимося що будуть робити. Які в нас плани щодо роботи.

— У тебе відпочинок. Трохи пізніше через кілька годин потрібно буде ще перевірити кілька адрес.

— Адреси, де ці хулігани таяться?

— Так.

— Але потрібно знати, хто вони.

— Ми вже вирахували всіх. Пам'ятаєш, обговорювали і вийшли на те, що десяток працює менше ніж рік, за цим самим принципом вирахували решту. В офісі дам тобі їхні справи вивчити.

Почитавши справи, сказала:

— Ось цю компашку бачила сьогодні в лабораторії.

Після цього хлопці з лабораторії наче зникли. А от щоб їх знайти були проблеми. При цьому я відчувала, що за мною стежать. Але Алекс нікого не бачив, коли я говорила про стеження.

— Не розводимо параною, — сказала сама собі — тому, що бути, не минути. Усе робиться під силу. Але щось від такого самонавіювання спокійніше не стає.

Я не весь час була з Алексом і часом перевіряла адреси з іншими хлопцями. Сьогодні без особливого ентузіазму потрібно було перевірити ще кілька адрес. Чесно кажучи, ніхто з нас уже не сподівався отримати будь які результати.

— Може, розділимося? — запитала у хлопців — Залишилося якраз три адреси, по одній на кожного.

— Давай, тільки нехай твій хлопець нам голову не відкручує за твоє самоуправство та ініціативу.

Одразу набрала Алекса.

— Ви скоро? Нам уже в садок пора.

— Давай ти в садок і підете з хлопчаками на майданчик. А нам ще три адреси залишилося, і ми думаємо поділити їх на трьох і кожному по одному. Так швидше перевіримо. Думаю, все пройде спокійно, хлопців уже давно в площині не бачили.

— Не подобається мені це.

— Або через три години звільнюся.

— Заборонити я тобі не можу, хоча хочу.

— Кахаю тебе! — сказала і швидко скинула дзвінок. — Чур мій найближчий.

— Гаразд, — сказали хлопці в один голос.