Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Галичани були успішнішими у своїх спробах створити у Львові Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Найдраматичнішим моментом стало захоплення українцями ключових будівель у місті вночі 31 жовтня 1918 р. і контратака його жителів-поляків 1 листопада. На біду галицьких українців, поляки могли розраховувати на регулярну армію. Вирішальним стало, зокрема, прибуття армії генерала Юзефа Галлера з Франції у квітні 1919 р. Після того як у липні 1919 р. її вояків витіснили на схід за Збруч, ЗУНР зазнала поразки й змушена була створити уряд у вигнанні у Відні. Війна коштувала галицьким українцям життя 15 тис. людей, породила покоління зневірених ветеранів і підтвердила поширену думку про те, що Польща є головним ворогом України. За підсумками цієї війни Львів разом зі Східною Галичиною став частиною Польщі, а понад 3 млн українців і майже 1 млн східногалицьких євреїв стали громадянами Другої Польської Республіки. На нещастя галицьких євреїв, національні альтернативи, що постали на руїнах Австрії, залишали мало простору для незацікавлених. Місцеві поляки та польські солдати розглядали єврейський нейтралітет і єврейську самооборону як підтримку України. Польські напади на євреїв у Львові у 1918–1919 р. забрали життя щонайменше семидесяти людей[247].

Перша світова війна та руйнування імперій започаткували національне державне будівництво у Варшаві, Києві та Львові. Проте розпад Габсбурзької імперії мотивував решту україномовного населення будувати держави з дуже відмінними цілями. Серед майже трьох мільйонів україномовного населення Галичини 150 тис. були лемками: східнослов'янським населенням передгір'я та гір, де дуже швидко пройшов новий польсько-чехословацький кордон. У листопаді 1918 р., коли галицькі українці проголосили українську незалежність у Львові, лемки створили окрему адміністрацію. Тут, у Карпатських Бескидах, українська ідея була чужою. Місцеві еліти були москвофілами, а їхній головний інтерес полягав у збереженні цілісності власних земель, а не національної належності. Лемківське керівництво спочатку писало петиції щодо анексії Лемківщини Росією, потім щодо її включення до Чехословаччини. Інкорпорацію Польщею лемки вважали найгіршим з усіх можливих варіантів, особливо якби це призвело (як це й сталося) до поділу лемківських земель новим державним кордоном. Польські вояки лише підтвердили це побоювання, придушивши лемківську «державу» навесні 1920 р.[248] Лемківський випадок нагадує нам, що кінець габсбурзького правління не завжди супроводжувався націоналізмом, що окремі групи можуть організуватись для інших політичних цілей, ніж національна незалежність, і що український рух ще не охопив собою всієї Галичини.

РИЗЬКИЙ ДОГОВІР (1921)

Польсько-український конфлікт відклав плани Юзефа Пілсудського щодо польсько-українського союзу проти Росії, оскільки поляки та українці не могли воювати по один бік фронту, доки польський південно-східний кордон не було проведено відповідно до побажань поляків. Насправді Польща могла укласти союз тільки з однією українською державою, водночас зруйнувавши іншу. Коли цей момент настав, альянс між Польщею Пілсудського та крихкою київською державою Симона Петлюри був дуже слабким і запізнілим. У квітні 1920 р. Петлюра віддав Західну Україну Польщі і об'єднався з Пілсудським для нападу на радянську Росію. Із погляду галицьких українців це була зрада з боку Києва. А з позиції Петлюри це був останній шанс зберегти державність в українському центрі. На думку Пілсудського, цей союз був нагодою перемогти Червону армію й утвердити Україну як буферну державу. Для нього це був ризикований крок, оскільки польські націонал-демократи, які виступали проти української незалежності й домінували у сеймі, виграли би від найменшої невдачі на сході. Ендек Станіслав Грабський залишив посаду голови сеймової комісії закордонних справ на знак протесту проти союзу з Україною. Київ був швидко відвойований у травні 1920 р. й так само швидко втрачений. Контратака більшовицьких військ відкинула польські та українські сили й дала їм змогу просунутись у серпні 1920 р. аж до передмість Варшави та Львова.

Зрештою, польські та українські війська перемогли, але польські сили були виснажені, польська громадська думка розділилась, а польська влада не могла дійти згоди щодо того, які території забрати у переможеної більшовицької Росії. Як ми вже бачили, польський Законодавчий Сейм представляв Центральну Польщу і в ньому домінували націонал-демократи. Польську позицію на польсько-більшовицьких переговорах визначав Грабський, який виступав за те, щоб приєднати лише ті території, що (як він вірив) можуть бути асимільовані польською національною державою. На практиці це означало всі землі, які вважались ендеками «етнічно» та «історично» польськими та об'єднувалися навколо міст із польською культурою. Адольф Йоффе, більшовицький представник, був радий здобути для Москви території, окуповані польськими військами. У березні 1921 р. в Ризі польська та більшовицька сторони поділили те, що сьогодні складає Білорусь та Україну; Польща отримала більшість території Волині та Галичину, погодившись визнати радянську Україну та радянську Білорусь[249]. Порушивши дух (навіть якщо не букву) четвертого пункту договору з петлюрівською Україною, Польща інтернувала своїх українських союзників.

Таким чином, внаслідок перемоги у двох східних війнах, першої проти ЗУНР (1918–1919), а другої проти більшовицької Росії (1919–1920), Польща приєднала Галичину та більшу частину Волині. Це був елемент нового післявоєнного європейського територіального впорядкування, яке у Східній Європі було позначене творенням менших держав із великих. Ці територіальні зміни зазвичай розглядаються як «версальські», хоча східні кордони визначались силами, які перебували поза контролем Антанти. Як і завжди під час перемальовування карт, потрібно зупинитися й уважно поглянути на старі імена у нових обставинах. «Волинню» називалося середньовічне князівство, край Великого князівства Литовського, польське воєводство Речі Посполитої й губернія Російської імперії. У 1921 р. незалежна Польща отримала більшу частину цієї губернії, хоча не всю. Решту історичної Волині з радянського боку поділили Київська та Вінницька області Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР, з 1937 р. — Українська Радянська Соціалістична Республіка, УРСР). Те, що Радянський Союз, створений у 1922 р., включав радянську Україну, було найважливішим результатом спроб створення незалежної української держави у 1918–1920 рр.[250] У складі міжвоєнної Польщі «України» формально не існувало, але було «Волинське» воєводство. Під «Волинню» ми будемо розуміти саме його, а також південну частину Поліського воєводства.

У цій книжці йдеться про «Галичину» в значенні української Галичини, східної частини австрійської коронної землі. Історично австрійська Галичина була менш єдина, ніж російська Волинська губернія: вона просто охоплювала території, які Австрія загарбала у Речі Посполитої в останній чверті XVIII ст. Саме тому австрійська Галичина поділялась на західну польську частину, де головним містом був Краків, і східну, де (переважно) село розмовляло українською мовою, містечка — польською та їдиш, а головне місто (Львів) — польською. Перемігши ЗУНР, незалежна Польща повернула галицькі землі, забрані в Речі Посполитої Австрією. Термін «Галичина» зберігся в польській мові культури, але не на картах Польщі, яка розділила східну частину австрійської Галичини на три воєводства: Львівське, Станіславівське та Тернопільське, разом відомі як «Східна Малопольща». Цікаво буде згадати, що історична назва цих провінцій у колишньому Польському королівстві була «Руське воєводство». Саме ці три воєводства Східної