Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

добровольчого полку, і насамкінець — провулок, що вів у двір, де стояли фургони на прокат. Вулиця була геть безлюдна, без проблиску світла в жодному з вікон. Я дивувався з тієї незнайомої місцини, що потопала в пітьмі і водночас була всього за крок від головної артерії міста. Раптом я почув тупіт ніг, що стрімко наближався, і тут прямо переді мною з конюшні чи чогось на кшталт цього, мов із катапульти, вилетів чоловік, щось на бігу загубивши. Він давно зник удалині вулиці, коли до мене нарешті дійшло, що трапилося. Однак до того чоловіка мені не було жодного діла, адже мене зацікавило зовсім інше. Як я вже сказав, у нього щось випало. Я дивився, як те щось, схоже на іскру з полум'я, мерехтіло в повітрі, пролітаючи над тротуаром, тож я не втримався і кинувся слідом за ним. Глянувши зблизька, я побачив яскраву монетку, що все повільніше й повільніше котилася, а тоді змінила свій напрям у бік каналізаційної решітки, де на мить зависла на краю і шубовснула вниз. Здається, я навіть застогнав з відчаю, хоч і гадки не мав, за чим, власне, полюю. А тоді, на превелику радість, я побачив, що монетку не забрали стічні води — вона спокійно лежала на ґратах решітки. Я підібрав її і заховав до кишені. І вже зібрався було йти, коли знову почув швидкий тупіт ніг. Не знаю, що мене підштовхнуло, але я буквально пірнув в одну з конюшень чи що то було, намагаючись зачаїтися в тіні. Чоловік пробіг усього за кілька кроків від того місця, де я тільки-но стояв, і я відчув велике полегшення від того, що встиг заховатися. Я не міг чітко розгледіти його обличчя, але бачив шалений блиск очей і дикий вищир зубів. У руці він загрозливо тримав кривого ножа, і я подумав, що втікачеві страшенно не пофортунить, якщо той грабіжник чи, навпаки, обкрадений його наздожене. Запевняю вас, Філіпсе, полювання на лисиць — коли зимового ранку сурмлять у ріг, навперебій гавкають гончаки, а мисливці у червоних мундирах скачуть на конях за здобиччю — це просто забавка проти полювання на людей, а це саме те, що я сьогодні ввечері вгледів краєм ока. Я бачив жагу крові в очах того чоловіка, коли він пробігав повз, а його та втікача розділяло не більш як п'ятдесят секунд. Сподіваюся тільки, що цього було достатньо.

Дайсон відкинувся на спинку крісла, запалив люльку і замислився, випускаючи кільця диму. Філіпс почав ходити туди-сюди по кімнаті, розмірковуючи над історією про невідворотну смерть, що гналася тротуаром за жертвою, про ніж, що виблискував у світлі ліхтаря, про лють переслідувача і жах того, за ким він гнався.

— То, — врешті заговорив він, — що ви все-таки врятували від падіння в каналізаційний стік?

Дайсон аж підскочив, вочевидь розгубившись.

— Правду кажучи, і гадки не маю. Я навіть до пуття не роздивився. Але зараз ми це виправимо.

Помацавши у кишенях свого жилета, він витягнув маленьку блискучу монетку і поклав її на стіл. Вона виблискувала під лампою променистим сяйвом рідкісного старовинного золота, а зображення та літери постали на поверхні чітким та бездоганним рельєфом, наче її щойно викарбували. Двоє чоловіків схилилися над монеткою, і Філіпс взяв її до рук, щоб ближче роздивитися.

«Імп. Тиберіус Цезар Авґуст» — прочитав він напис і, перевернувши монету, аж завмер від здивування, а тоді повернувся до Дайсона із виразом торжества на обличчі.

— Ви хоч уявляєте, на що натрапили? — запитав він.

— Вочевидь, на якусь старовинну золоту монету, — спокійно відповів Дайсон.

— Ще б пак! Це золотий Тиберія. Ні, не так. Ви знайшли того самого золотого Тиберія. Погляньте на звороті.

Дайсон придивився і побачив на монеті зображення фавна у воді поміж очерету. Його чіткі риси обличчя виділялися тонким контуром. То було прекрасне й водночас страхітливе обличчя, яке нагадало Дайсону легенду про хлопчика та його друга дитинства, який зростав і мужнів разом із ним, поки в повітрі не повис різкий запах козла.

— Так, — врешті мовив він, — цікава монета. Вам щось відомо про неї?

— Ага, дещо я про неї таки знаю. Це одна з-поміж небагатьох історичних пам'яток, які дійшли до наших днів. Про неї, як про таємничий скарб, побутує безліч історій. Цілий цикл легенд присвячено одній маленькій монетці. За однією з них, вона була частиною спеціальної серії монет, які наказав викарбувати Тиберій на ознаменування здобутої ним великої воєнної перемоги. Бачите напис на звороті: «Victoria». Кажуть, що через якусь прикру випадковість усі монети потрапили до тигля, вціліла тільки одна із них. Відтак вона виблискує в історії та легендах, то тут; то там виринаючи — раз на сотню літ — і знову ховаючись. Якось на неї натрапив один італійський гуманіст, і відтоді вона то губиться, то знаходиться. Про неї ніхто не чув ще з далекого 1727 року, коли одного разу такий собі Джошуа Бьорд, турецький купець, привіз її додому з Алеппо, а через місяць після того, як він показав її одному колекціонеру, зник безвісти, а разом із ним монета. І ось вона тут!

А після паузи додав:

— Заховайте її назад до кишені, Дайсоне. На вашому місці я б ні перед ким нею не вихвалявся. А щодо мене, то я триматиму язика за зубами. Скажіть, хтось із тих двох чоловіків вас бачив?

— Думаю, що ні. Не думаю, що той, перший, який прожогом вискочив з темного провулку, взагалі бодай щось бачив, і я впевнений, що другий теж не міг мене помітити.

— Та й ви не особливо їх роздивилися. Як гадаєте, ви б упізнали когось із них, якби завтра випадково зустріли на вулиці?

— Навряд чи. Як я вже казав, вулиця була тьмяно освітлена, а вони бігли стрімголов.

Якийсь час двоє чоловіків сиділи мовчки, кожен сплітаючи в голові образи тієї дивної пригоди, але потяг до незвичного поволі взяв гору над тверезими думками Дайсона.

— Це все видається ще дивнішим, ніж я собі уявляв, — врешті заговорив він. — Мене неабияк вразило те, що я бачив: чоловік прогулюється собі тихою, спокійною, нічим не прикметною вулицею Лондона, вздовж сірих будівель та глухих мурів, коли це в одну мить у нього з очей неначе спадає пелена, і з-під землі, мов із копальні, сильним потоком б'ють випари, а крізь тріщини бруку просвічується вогонь, і йому, схоже, навіть вчувається свист