Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

У кімнаті тієї вежі маленька дівчинка подивилася в темряву, а темрява подивилася на неї.

Із затінку, у який вглядалася крихітка, вийшла висока постать з тілом людини й головою сови. Великі круглі очі пильно дивилися на дівчинку.

— Привіт, — сказала дитина.

— Привіт, — відповів Король Сов.

Трохи пізніше двері відчинилися, і принцеса повернулася всередину, побачивши, що її донька самотньо сидить у калюжі світла.

— У цієї дитини немає майбутнього, — оголосила темрява.

Принцеса насуплено подивилася на малу, намагаючись зрозуміти, яку іншу відповідь хотіла почути. Уперше вона пожалкувала про свої давні рішення і про те, що покинула своє королівство.

Напевно, вона могла б залишити дівчинку в замку, а в містечку розповісти, що дитину вкрав вовк. Могла б спакувати речі, переїхати та почати нове життя.

— Пообіцяй мені дещо, — звернулася до неї темрява.

— Усе що завгодно, — відповіла принцеса й одразу пошкодувала про це.

— Приведи її сюди, коли вона виросте.

Жінка зітхнула, кивнула й забрала дитину із замку попри внутрішній протест. Спочатку вони поїхали до підніжжя гори, а тоді до їхнього маленького будиночка.

Протягом наступних років принцеса іноді згадувала свою обіцянку, часом забувала, а подекуди замислювалася, чи не було все це сном. Зрештою, її донька не була знедолена. Навчившись ходити, вона рідко кричала, більше не вдивлялася в порожнє ніщо та здавалася щасливішою за більшість людей.

(Між талією і стегном у дівчинки був знак, схожий на рубець у формі пір’їнки, але мама не могла пригадати, звідки він узявся і коли з’явився.)

У дні, коли принцеса думала, що спогади про замок і обіцянку були справжні, вона казала собі, що одного дня піде на гору разом з дівчинкою: якщо там нічого не побачать, то гарненько погуляють, а якщо там буде замок, вона вигадає, як чинити далі.

Та ще до того як дівчинка виросла, принцеса захворіла й померла. Незабаром після цього її донька зникла. Нікого в містечку це не здивувало.

— Вона завжди була дикункою, — казали жінки, які прожили досить довго, щоб називатися літніми.

Світ уже не такий, як був тоді, але в містечку біля озера досі розповідають історії про замок на горі.

В одній з таких історій дівчинка знайшла дорогу до замку, яку трошки пам’ятала, хоч і вважала, що вона їй приснилася. Усередині було порожньо.

В іншій версії дівчинка знайшла дорогу до замку, яку трошки пам’ятала та вважала, що вона їй приснилася. Дівчинка постукала у двері.

Вони розчахнулися перед нею — привиди радо вітали гостю, яка більше не могла їх бачити.

Потім двері зачинилися за її спиною, і більше ніхто ніколи її не бачив.

В історії, яку розповідали лише зрідка, дівчинка знайшла дорогу до замку, яку трошки пам’ятала, наче бачила уві сні; хтось пообіцяв, що вона повернеться сюди, але це була не її обіцянка. Запалені ліхтарі чекали, коли вона прийде.

Двері відчиняються, перш ніж вона встигає постукати.

Дівчинка піднімається знайомими сходами, розуміючи, що вони їй не наснилися. Іде коридором, який уже колись перетинала.

Двері, позначені короною, відчинені. Дівчинка ступає крок усередину.

— Ти повернулася, — каже темрява.

Вона не озивається. Ця частина того, що не було сном, переслідувала її найбільше, навіть більше за привидів. Ця кімната. Цей голос.

Але вона не боїться.

З темряви виходить чоловік з головою сови. Він не такий високий, як у її спогадах.

— Привіт, — каже дівчинка.

— Привіт, — відповідає Король Сов.

Якусь мить вони мовчки дивляться одне на одного. Привиди спостерігають з коридору, розмірковуючи, що може статися, і милуючись пір’їнкою в її серці, якої дівчинка не бачить, але тріпотіння відчуває.

— Залишся тут на три ночі, — каже Король Сов дівчинці, яка вже більше не дівчинка.

— І тоді ви мене відпустите? — запитує вона, хоча це зовсім не те, про що хоче дізнатись.

— Тоді ти більше не хотітимеш піти, — озивається Король Сов, а всім відомо, що він каже тільки правду.

Дівчина проводить у замку ніч, потім ще одну. Над ранок вона знову бачить привидів. Третьої ночі їй більше не хочеться нікуди йти, адже хіба хтось хоче залишати свій дім, коли щойно його знайде?

Вона досі там живе.

Закарі Езра Роулінз прямує за Мірабель переходами, здійснює круті повороти до зал, яких не помічав раніше, і проходить через двері, не здогадуючись, що це, власне кажучи, двері. Він сповільнює крок, ідучи скляною підлогою, і дивиться на черговий наповнений книжками коридор у них під ногами, однак потім квапиться наздогнати дівчину. Вони повертаються до Серця удвічі швидше, ніж він розраховував, але Мірабель прямує не до ліфта, як очікував Закарі, а до однієї з повалених люстр, де висять потерта сіра шкіряна куртка та чорна кур’єрська торба.

— Мені знадобиться пальто? — запитує хлопець, коли Мірабель надягає свою куртку й замислюється, чи слід йому забрати з кімнати свої поплямовані фарбою речі. По тому він згадує, що забув надіслати їх для прання в Кухню. Ліворуч від нього лунає «няв», і, обернувшись, Закарі бачить на порозі кабінету рудого кота Хранителя. Позаду нього за столом сидить сам Хранитель і щось пише. Попри невпинний рух ручки на папері він уважно дивиться на них поверх своїх окулярів. Закарі мало не підіймає руку, щоб помахати, але вирішує не робити цього.

— Ой, — зойкає Мірабель, не зважаючи ні на кота, ні на Хранителя, і роздивляється лляні штани та сорочку Закарі. — Напевно, пошукаймо щось для тебе. Сумку муситимеш залишити тут.

Хлопець кладе торбу на підлогу, поки дівчина хутко пірнає в коридор поряд з ліфтом і відчиняє двері до захаращеної комірчини, напхом напханої пальтами, капелюхами, друкарськими машинками, коробочками з олівцями та ручками й розрізненими частинами поламаних скульптур. Вона хапає зелене мисливське вовняне пальто з коричневими латками на ліктях, висмикнувши його з хаосу, наче досконалий скарб у вінтажній крамничці, і віддає Закарі, незграбно переступаючи через пошарпане погруддя на підлозі. Самотнє гіпсове око зневірено витріщається на її черевики.

— Це має згодитися, — каже Мірабель, і, звісна річ, так воно і є.

Закарі простує назирці за дівчиною через двері до освітленого передпокою. Вона натискає на кнопку ліфта, і та слухняно загорається. Стрілочка обережно повзе донизу.

— Ти випив? — запитує дівчина, поки вони чекають.

— Я — що?

Мірабель вказує на стіну, де стояла невеличка скляночка з рідиною, навпроти кубиків.

— Ти її випив?