Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

Передбачення і перекази: Дівчина й пір’їна

Жила собі принцеса, яка не захотіла вийти заміж за обраного для неї принца. Люди відмовилися від неї, і вона покинула королівство, виміняла свої прикраси та довге волосся на переправу до сусіднього, а потім наступного королівства, а тоді до країни, у якій не було короля, там і залишилася.

Вона добре шила, тож відкрила крамницю в містечку, де не було швачки. Ніхто не знав, що вона принцеса. Але в цьому місці не розпитували про те, ким ти був раніше.

— А на цій землі колись володарював король? — запитала якось принцеса свою найкращу клієнтку, літню жінку, яка жила тут багато років і тепер не могла штопати свої речі через поганий зір.

— О, так, — озвалася леді. — І досі володарює.

— Справді? — Ці слова здивували дівчину, бо вона ще ніколи такого не чула.

— Король Сов, — пояснила жінка. — Він живе на горі за озером. Він бачить майбутнє.

Дівчина зрозуміла, що літня леді жартує, адже на горі за озером нічого не було, крім дерев, снігу та вовків. Король, напевно, був дитячою казкою на ніч, на кшталт «Вершника нічного вітру» або «Беззоряного моря». Більше вона не запитувала про колишнього монарха.

За кілька років принцеса близько потоваришувала з ковалем, а ще трохи згодом вони побралися. Однієї глибокої ночі вона розповіла йому, що колись була принцесою, про замок, у якому виросла, про крихітних песиків, які спали на вишитих подушках, і про схожого на землерийку принца, за якого відмовилася виходити заміж.

Її коваль розреготався, бо не повірив дружині. Сказав, що їй слід було стати бардом, а не швачкою, і поцілував у вигин між талією та стегном, проте відтоді завжди називав дружину Принцесою.

У них народилася дитина — дівчинка з велетенськими очима й пронизливим плачем. Повитуха сказала, що ніколи їй ще не траплявся такий голосистий малюк. Дівчинка народилася в ніч, коли на небі не було місяця, і це був поганий знак.

За тиждень коваль помер.

Принцеса занепокоїлася про погану долю, прокляття і майбутнє дитини. Вона попросила поради в літньої жінки, і та відповіла, що слід віднести дитину Королю Сов, який бачить прийдешнє. Якщо дівчинка народилася знедоленою, він знатиме, як учинити.

Принцеса подумала, що це дурниці, але дитина, подорослішавши, почала ні з того ні з сього кричати або уклякати на місці на тривалий час, витріщаючись велетенськими очима в порожнечу.

— Принцеса! — сказала дівчинка матері одного дня, коли стала вчитися розмовляти. — Принцеса! — повторила вона, поплескуючи маму маленькою долонькою по коліну.

— Хто навчив тебе цього слова? — запитала принцеса.

— Татко, — відповіла дівчинка.

Тож принцеса повела доньку на зустріч із Королем Сов.

До підніжжя гори за озером вони доїхали возом, а потім узялися дряпатися вгору старими манівцями попри протести візника. Дорога була довга, але днина погожа, вовки спали, а може, вони були несправжні — так, людська вигадка. Принцеса час від часу зупинялася перепочити, і тоді дівчинка гралася в снігу. Іноді стежки не було видно, але її позначали кам’яні гірки та вицвілі прапори, що колись, мабуть, були золоті.

Згодом принцеса з донькою прийшла на галявину, майже непомітну серед гілля високих дерев.

Будівля на галявині колись могла бути замком, але тепер стала руїною. Усі башточки, крім однієї, розсипались, а покришені стіни поросли гудинням.

Ліхтарі біля дверей горіли.

Усередині замок був дуже подібний до того, у якому принцеса жила давним-давно. Хіба що був старіший і темніший. Стіни були вкриті гобеленами з грифонами, квітами та бджолами.

— Стій тут, — наказала доньці принцеса, поставивши її на вкритий пилюкою килим поміж меблів, що колись, напевно, були розкішні та справляли враження.

Поки мама оглядала горішній поверх, дівчинка розважалася, вигадуючи історії про гобелени й розмовляючи з привидами, адже їх там було чимало; вони вже давно не бачили дитини й скупчилися навколо неї.

А потім дівчинці в око впало щось золоте. Вона подибала до блискітки, а привиди дивилися, як вона підняла одну загублену пір’їнку, і дивувалися, що така маленька дитина може приборкати такий могутній талісман. Утім, малеча не знала, що означають слова «приборкати» й «талісман», тому не зважала на привидів і спершу спробувала з’їсти пір’їнку, а тоді, вирішивши, що вона неїстівна, поклала її в кишеню.

Поки все це відбувалося, принцеса знайшла кімнату з позначеним короною входом.

Вона відчинила двері в єдиній вежі, що вистояла. У кімнаті панувала майже суцільна темрява, але згори линуло світло, позначаючи центр кам’яної підлоги ніжною яскравою цяточкою. Принцеса зайшла до кімнати й зупинилася на плямці світла.

— Чого ти бажаєш? — запитав голос із темряви, лунаючи водночас зусібіч.

— Я хочу дізнатися майбутнє моєї доньки, — озвалася принцеса, подумавши, що це не найщиріша відповідь на запитання, адже в неї було стільки інших бажань. Однак привело її сюди саме це, тому цього принцеса й попросила.

— Дозволь мені подивитися на дівчинку, — сказав голос.

Принцеса пішла та привела доньку, яка розплакалася, коли її забрали від нових друзів-привидів, але засміялася і заплескала в долоньки, коли побачила, що весь натовп рушив за ними сходами.

Принцеса принесла дівчинку до кімнати у вежі.

— Саму, — наказав з темряви голос.

Жінка повагалася, та все ж таки опустила доньку на цяточку світла й повернулася в коридор, де нервово чекала в оточенні привидів, яких не бачила, навіть коли вони плескали її по плечу й радили