Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 14. Відчай 

Тимур

Після маминого огляду в звичайній лікарні ми таки поїхали з нею в онкоклініку. Там теж купа оглядів, здача різноманітних аналізів та ходіння по значній масі кабінетів виявилися непростими. Коли ми провели там частину дня, лікарі таки поставили мамі вердикт – рак головного мозку. Вони знайшли в голові у мами невеличку пухлину, через яку в неї й болить постійно голова.

Я був у розпачі. Тримався, наскільки це було можливим, щоб підтримати маму у таке непросте для неї становище, але сам знаходився у повному ступорі. Я не знав, що мені робити, аби її вилікувати.

Лікарі розводять руками, мовляв, що пухлина знаходиться у такому місці, що складно буде зробити операцію. І навіть, якщо вони спробують, немає гарантій, що матері стане краще, або ж вона вилікується повністю. Досвідчені фахівці говорять, що бояться зачепити структури мозку, які відповідають за життєво важливі функції організму. І тоді я розійшовся… Злетів з котушок повністю…

– Та ви лікарі чи хто? – почав кричати у кабінеті, коли купка недолікарів зібралася, аби порадитися стосовно такої непростої ситуації, як вони говорять. – Яке ви маєте право називатися фахівцями, якщо навіть не можете вирізати ту невеличку пухлинку? Чи ви просто бачите, що в нас немає коштів на дороговартісну операцію, тому робите спроби нас відмовити? Ви ж давали клятку Гіппократа! Ви повинні щодня рятувати життя сотень людей! Ану негайно підняли свої дупи та почали діяти, як слід! Вилікуйте мою матір! Гроші не вас повинні турбувати, а мене!

– Хлопче, ви хоч розумієте, що ви собі дозволяєте? Яке ви маєте право розмовляти з нами в такому тоні? – після тривалої мовчанки, взяв мову один чоловік у віці.

– Я розумію. А чи ви розумієте, що моя мати – єдина рідна людина, яка в мене залишилася? Ви розумієте, що я… – зробив паузу, бо важко це вимовляти, – залишуся один, якщо її не стане.

– Нам дуже прикро, але…

– Ні! Вам не прикро! – знову зірвався наче з ланцюга. – Якби було прикро, ви б зробили все можливе та неможливе для скорішого одужання моєї матері.

Запанувала тиша у величезному кабінеті. Я і купка недолікарів мовчали. Кожен думав про своє. Я бажав, щоб мою маму поставили на ноги, а вони… не знаю, над чим вони були замислені та чому дивилися один на одного.

Моя мама була в іншому кабінеті разом з медсестрою. Їй робили знеболювальне, бо знову розболілася голова. Також у неї брали всі дані для того, щоб поставити на облік та слідкувати за її здоров'ям. 

Я стояв і кілька хвилин спостерігав за розгубленими людьми в білих халатах, що в даний момент називалися лікарями. Та не для мене. Я зможу по-справжньому їх назвати «лікарями», якщо врятують мою матір від смерті. 

Стояв і спокійно дивився на них, що щось між собою обговорювали, та я не чув суті розмови. Звичайно, в мене закінчувалося терпіння. Я стискав кулаки та хотів рознести тут все в пух і прах. Не знаю, яка сила стримувала мене від руйнації кабінету.

– Що ж, ми спробуємо допомогти вашій матері, – нарешті озвався один з фахівців.

– Слава богу, – подумав я, але, як виявилося, сказав і вголос.

– Ми розуміємо ваш біль і ваше бажання врятувати рідну людину, тож зробимо все можливе для того, щоб допомогти їй вилікуватися. Але зрозумійте одну важливу річ – немає гарантії, що операція їй допоможе. 

– Скільки? – мене хвилювало лиш питання, скільки коштує операція. 

Я готовий був почути будь-яку ціну, навіть захмарну. Та я готовий віддати все, аби врятувати матір.

– Дві тисячі доларів.

Що ж, така сума мається в моїх руках. Я зітхнув з полегшенням. 

Мамо, скоро тебе вилікують…

– Але це сама операція. Також треба певні ліки, хіміотерапія, реабілітація. Вона до трьох місяців буде перебувати в лікарні, а на це також потрібні кошти. Самі розумієте… клініка приватна.

Трясця! Гаразд, щось вигадаю. Доведеться ще кілька перегонів виграти. 

– Починайте лікування, – наказую я.

– Але гарантії… – намагався лікар знову відмовити мене, та я невблаганний.

– Зробіть все, що від вас залежить і не залежить. Тоді будуть гарантії.

Я вийшов з кабінету та зачинив за собою двері з гуркотом. Сів на стільчику для відвідувачів і схилив голову вниз. Провів руками по волоссю, стискаючи його в своїх кулаках. Я рвав на собі волосся, але боляче не було. Боліло лише серце за матір. Я хотів її врятувати, чого б це не коштувало.

Провівши ще кілька годин у лікарні поряд з матір'ю, я постійно тримав її руку та боявся відпустити. Вона виглядала такою змученою, але усміхненою. Очевидно, що намагалася створити образ спокійної та щасливої жінки, тобто показати мені, що з нею все гаразд. Та я ж знаю, що і як їй болить. Мама намагалася обдурити мене своїм виглядом та все говорила, щоб я йшов додому і відпочивав. Я не хотів цього робити. Я прагнув провести з нею ще хоч кілька хвилин, поки її влаштовували в палату та ставили крапельницю. 

Лиш через деякий час, коли вона заснула міцним сном, я зміг відпустити її руку та пішов додому. Хоча насправді додому в порожній будинок зовсім не хотілося йти.