Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Старий смолоскип то шипів, наче розлючена кішка, то починав потріскувати і плюватися іскрами. Мабуть, лежав десь на дні ящика і встиг відсиріти. Від непевного світла по стінах і склепіння підземелля танцювали дивовижні, химерні тіні, що викликали в уяві все, що завгодно. Від принадних вигинів жіночого тіла, до потворних морд демонів підземного світу. І величезна пащека Переходу, що переливався усіма барвами веселки, стала як би продовженням гри світла.

Принаймні, єдиний з усієї варти стражник, що не спав, саме так появу ще одного чудовиська і сприйняв. Тому тривогу піднімати не став, а лише протер кулаками очі й потряс головою. Мовляв, що лише не примариться в досвітній час. І з заздрістю поглянув на друзів.

А дивовижний звір, не видавши ні звуку, але при цьому шкірячи величезну пащу, клишоного рушив до перших ґрат, що перегороджували коридор. Як людина чи ведмідь… Якщо тільки ведмеді можуть озброюватися палицями та щитами.

Але навіть не зброя в лапах звіра найбільше здивувала стражника, а дивовижне забарвлення! Сивий, як туман чи іній. На нього ніби пахнуло крижаним вітром із самих глибин пекла, де, як усім відомо, затятих грішників мучать не вогнем, а холодом. А хто з тих, що нині живе, може бути впевнений, що і йому не приготоване там місце? Хіба лише святий понтифік. На додаток до цього, потривожене полум'я смолоскипа захиталося сильніше, а тіні ще дужче затанцювали, заковзали зловісними зміями... Потягнулися до людей.

І оскільки стражник до праведників точно не належав, то з подиву та переляку, він тільки гикнув, ще раз хитнув головою і перехрестився.

Мав рацію Рудий Лис. Хто стане піднімати тривогу і бігти до комтуру зі звісткою, що в замок проникло невідоме чудовисько, якщо власним очам і то віри немає?.. От і гаразд. На це ми і сподівалися.

Ще секунда знадобилася мені, щоб звикнути до непевного освітлення та визначити більш-менш слабке місце у перешкоді. Ні, не в самій решітці. Її якраз викували на совість. Може, і не з найкращого металу, але на товщині не економили. Кожен прут у дюйм не менший, та ще й закручений у спіраль, що робило грати міцнішими, за рахунок ребер жорсткості. Без тарана і справді не вибити.

Зате кам'яна кладка стіни, в поглибленнях якої грати ходять вгору і вниз, здається, не така монолітна. Навіть здалеку видно тріщини та щілини. Принаймні тут у моєї дубини більше шансів.

Краєм ока пильнуючи стражника, я відставив убік спеціально виготовлений щит із набитих у два шари дюймових дощок і приступив до роботи.

Від пробного удару, в який вклав лише половину сили, стіна помітно здригнулася, а підземеллям пішла гуляти луна, наче від канонади. Я, правда, ніколи не чув жодних інших артилерійських залпів, окрім салютів із китайської піротехніки, але думаю, що це не менш голосно. Кнехт навіть присів від несподіванки і притис долоні до вух.

  Тут і відпочиваюча зміна почала схоплюватися з лав, спросоння не в змозі збагнути, що відбувається. Приблизно десяток воїнів одночасно щось кричали, хапалися один за одного, чим ще більше збивали з пантелику єдиного з них, хто хоча б спробував відповісти на запитання: «Що трапилося?».

Пристосувавшись до віддачі, в другий удар я вже вклався весь… Гуркіт, як не дивно був меншим. Чи це вуха заклало? Зате по кладці явно пробігла ламана «змійка».

Уявивши, що то землетрус і замок розвалюється, стражники, які так і не прокинулися від сну, замість того, щоб схопитися за зброю, дружно кинулися нагору.

З одного боку, це добре, відволікати не будуть. А з іншого — погано. Не врахували ми звукових спецефектів. Тепер і гінця за допомогою посилати не треба. Ще два-три удари, і сюди збіжиться весь замок. Подивитися на епіцентр землетрусу. Так що курити ніколи, треба працювати. І я замолотив по стіні з подвоєною енергією.

«П'ятдесят сім… П'ятдесят вісім…»

Працюючи дубцем і поглядаючи на всі боки, я не припиняв уявний відлік. Оскільки весь план будувався на тому, що максимум за п'ять хвилин я маю або відкрити прохід, або ретируватися. А починаючи з «триста один» крізь перехід рушать основні сили штурмового загону.

На «шістдесят два» стіна поступилася. Та так несподівано, що я не зумів утримати палицю. Разом зі шматком кладки вона впала з іншого боку стінки. Втім, це вже принципового значення не мало. Навпаки, залишившись без неї, я перестав молотити каміння навмання, а почав з розумом виглядати ослаблені блоки і вивертати їх по одному.

За рахунку «вісімдесят шість» праворуч від ґрат утворилася досить широка щілина, щоб я міг у неї протиснутися, а звичайна людина пройти, прикриваючись щитом. Чудово! Якщо ситуація різко не погіршиться, часу вистачає.

Другу стіну я вже рушив більш методично, з урахуванням набутого досвіду. І перший камінь вибив із кладки лише через тридцять секунд… Але на цьому ліміт везіння, схоже, закінчився. Почулося тупіт десятків ніг та багатоголосий шум. Варта поверталася. Я ще не міг розібрати окремих слів, але за інтонаціями було зрозуміло, що кнехти розлючені не на жарт.

  «Сто тридцять п'ять!» Друга брила вивалилася зі стіни, надавши мені можливість пустити в хід руки. Жаль, не здогадався. Треба було, крім палиці, ще й ломик прихопити. Ну так, «знав би прикуп, жив би в Сочі».

— Ану, навалися! Пішла рідна!.. Ех, ухнемо! Ех, сама піде…

Ревів я від натуги, природно, рідною мовою, так що кнехти, особливо німці, тобто «ті, хто не володіє виразною мовою», цілком могли сприйняти моє ричання за бойовий клич, або заклинання. Не суть. Головне, що заціпеніли вони надійно.