Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

У класі його звали Дімон, але офіційним прізвиськом було  - Броня. Чому «Броня»?   У хлопця два переломи правої руки, зламаний ніс і вивихнутий великий  палець на лівій нозі. Ви подумаєте, що якийсь причинний? Нє-а! Просто безшабашний і гіперактивний. Так, з деякого часу в психологічних роботах з’явилися  ці дивні терміни «суперактивний», «гіперактивний», «мегаактивний». Раніше таких надто швидких і дуже рухливих дітей, які не вміли чи то не хотіли сидіти або стояти на місці, називали моторними чи «з шилом в одному місці». Пам’ятаєте, у «Енеїді» І.П. Котляревського «Еней був парубок моторний, і хлопець хоч куди козак»? І Наталка Полтавка була «дівка моторна». Зазвичай у класі таких «моторних» дітей небагато – ну  один чи два. Мені ж дістався колективчик, де таких  моторних Енеїв, бо саме хлопці, було не менше половини. І кожен - особистість зі своїми тарганами різної вгодованості в голові, закидонами й прибабахами.

  І от серед такої  кількості рухливих дітей виділялися суперрухливі, гіперрухливі.  З рухливістю у них був явний перебір. От якщо Сашку Вігуру можна назвати  електровіником, то Броня – справжня електромітла. Уявіть собі, як це  все сприяло порядку на уроках і дисципліні на перервах. Я більше боялася не того, що вони урок зірвуть чи  щось учудять протягом навчальних сорока п’яти  хвилин, а щоб живими  лишилися на перерві.  Особливо напружував  Скворцов Діма. Другим його прізвиськом  після «Броня» було «Двонога торпеда». Його Дімі  приклеїла вчителька  фізкультури  Клавдія Михайлівна.

  Середній на зріст, з великою головою, яка, здавалося, жила окремим життям, вічно спітнілий з мокрим волоссям, що стирчало в усі боки – це  Діма Скворцов.  Його руки й ноги знаходилися у безперервному русі. На уроках він постійно крутився, всіх  смикав і турбував. Зауваження  пролітали  мимо його великих  вух зі швидкістю світла.  Коли лунав дзвоник, Броня неодмінно  першим вилітав з класу, навіть якщо   знаходився далеко від дверей. Куди біг  - невідомо, але зникав швидко. Побачити Броню  на горизонті – це не означало, що ти його знайшов. За секунду  він стрімко  втікав у невідомому навіть йому напрямку. Діти, та й дорослі, чого приховувати, при появі Броні на горизонті, просто розступалися, на всяк випадок, раптом не помітить, для збереження здоров’я.  

    Мене як молодого  педагога  поставили якось на чергування в їдальні. Педагоги зі стажем цей захід не любили страшно, і я потім  зрозуміла чому. На перервах  потрібно було простежити за порядком  і  покерувати черговими, щоб  вчасно накрили для молодших класів на третій  перерві сніданки. Черговими виявилися в той день  Діма  Броня і Висоцька Таня. Це як  лід і полум’я, гепард і черепаха! Чергувати у їдальні діти любили, на відміну від вчителів, тому що на весь день вони звільнялися від уроків і допомагали кухарям та буфетниці, за що мали харч (найкращий!!!) цілий день, а також купу смаколиків у вигляді пончиків, цукерок і різноманітних пряничків. Додому йшли з торбочкою смачного. Вищий ступінь мотивації дітей! Їжа й видовища завжди рулять. Їдальня видовища запропонувати не могла, а от «хавчик», як називали діти провіант різного ґатунку – скільки хочеш! Тому охочий почергувати було море.

  Коли на першій  перерві по дзвонику в їдальню  рвонула половина школи й ледве не знесла прилавок з тістечками, а разом з ними буфетницю Тамару, що несамовито кричала, я зрозуміла, що треба негайно щось робити. Я татаро-монгольське іго, що пре степом, точно так і уявляла:  верещить, усе ламає, викорчовує, підминає усе, що на шляху підвертається. А головне – впевнено несеться до мети!

 Що могла зробити маленька вчителька Соня Костянтинівна проти цієї дикої орди?  Якби я стала на дверях, знесли б і мене, і двері.  А навіщо людині кмітливість? Я поставила на дверях Агєєва і  Скворцова, пообіцявши дві порції смачного сніданок. Вермішель їх мало приваблювала, а ось дві сардельки – то реально шкільний делікатес!  Хлопці розігнали  голодних учнів і впускали до їдальні по декілька осіб – таким чином   буфетниця  Тамара спокійно могла  не тільки реалізовувати  тістечка й коврижки,  але й без спецефектів рахувати та віддавати здачу. Я маю на увазі, що копійки не літали над прилавком, як чайки над морем.  А   дітям з початкової  школи ніхто не плював у компот. 

   Проте, мені вистачило Броні – чергового, щоб  більше ніколи в житті не чергувати в їдальні.  Я згодна була на будь-яку громадську роботу, яку завуч та директор вішали на мене, тільки не їдальня! 

 Танечка почала  мити  підлогу до того, як остаточно прибрали брудний посуд зі столів. А Діма з тацею  вирішив пропливти по свіжовимитій  ще вологій поверхні підлоги. Мила забавка, завжди проходила на «ура»! Але не цього разу.  Діма послизнувся і … впав з чотирма мисками  недоїденого супу прямо перед мийкою, де лежала гора немитого посуду. Дімі – нічого, звиклий до таких приземлень, правда, весь був у вермішелі, яку з себе знімав і в рота пхав – не можна дозволити продуктам пропадати. Але  в мийці -  половина тарілок тріснутих, надбитих і просто  побитих.  І таця поламана. Коли порахували збитки від Діминого чергування – схопилися за голови. Не треба пояснювати, чому Дімі заборонили навіть заходити до їдальні, я вже не говорю про чергування.

   А ще був випадок, Діма з  Андрюшею Зайцем   щось там не поділили. Здається, хто буде першим скатувать домашку в Аліни.  Діма схопив Аліниного зошита й втік.   Андрюша   погнався за Дімою. Коли за кимось  гнався  Андрюша, тому, що втікає, треба  було ну дуже швидко  це робити, бо наслідки завжди були  печальними. А тут ще Аліна навздогін крикнула:

— Щось зробите з моїм зошитом, обом бошки відкручу!

 Діма якраз був бігун те, що треба: бігав  дуже швидко й навіть на районних  змаганнях виступав.

   Далі все відбувалося в мене на очах. З дальнього кінця коридору  неслися  ці двоє: перший , як факела, тримав у правій руці перед собою зошит Аліни, зносячи всіх на своєму  шляху без розбору, другий з висолопленим язиком і диким вогнем у очах слдом по вже прочищеному коридору. Якби  математичка  Ганна Петрівна  з купою  зошитів не відскочила  вбік, вже б збирала зошити й себе. А так вона була педагогом з досвідом ( двадцять років – це не жарт!), тому знала, що дешевше собі  обійдеться відскочити. Один правильний рух – і ти жива.