Читати книгу - "Сфера"

усі ми дуже пишаємося. Пропустила щонайменше два заходи для нубів і навіть у цирку, як мені здалося, ти не могла дочекатися закінчення дійства. Здається, ти пішла вже за двадцять хвилин. Усе це не привертало б такої уваги, якби твій «Рівень Участі» не був аж такий низький. А знаєш який?

Мей припускала, десь на рівні восьми тисяч із гаком.

— Здається, знаю.

— Тобі так здається, — мовив Ден і зиркнув на екран. — Дев’ять тисяч сто один. А ось так не хочеш? — Відколи вона перевіряла востаннє, «Рівень Участі» опустився.

Ден хмикнув і кивнув головою, ніби розмірковував, звідки це в нього пляма на сорочці.

— Усе це накопичується, і ми починаємо хвилюватися, що якось тебе від себе відштовхуємо.

— Ні, ні! Аж ніяк.

— Гаразд, поговоримо про четвер, сімнадцяту п’ятнадцять. На «Дикому Заході», там працює твоя подружка Енні, відбувалися збори. Наполовину обов’язкова зустріч із групою наших потенційних партнерів. У кампусі тебе не було, я вже й не знав, що думати.

Думки застрибали у Мей в голові. Чого це вона туди не пішла? Де була? Не знала навіть про цей захід. Відбувався він на іншому кутку кампусу, на «Дикому Заході» — як це вона могла проґавити наполовину обов’язкову зустріч із потенційними партнерами? Видно, повідомлення десь загубилося серед маси інших на третьому моніторі.

— Господи, вибач, — сказала вона, нарешті згадавши. — О п’ятій я їздила у місто купити алое, що продається у магазині здорової їжі. Тато попросив купити саме цей сорт…

— Мей, — перебив її Ден, уже поблажливо, — у крамниці компанії є алое. У нас краще постачання, ніж у якійсь там лавці на розі, вже не кажучи про якість продуктів. У нас це дуже ретельно пильнують.

— Вибач. Я й не подумала, що в крамниці компанії може бути алое.

— Ти що, ходила до нашої крамниці і не знайшла?

— Ні, ні. Я не ходила до нашої крамниці. Просто поїхала в іншу. Але дуже рада, що…

— Затримаймося на цьому, бо ти так цікаво висловилася. Сказала, що спочатку не пішла до нашої крамниці?

— Ні. Вибач. Просто не подумала, що там може бути щось таке, як…

— Мей, мушу тобі сказати, я знав, що ти не ходила до нашої крамниці. Про це я теж хотів із тобою поговорити. Ти не була в нашій крамниці жодного разу. І ще таке: ти — колишня університетська спортсменка — жодного разу не побувала у нашому спортзалі, ти навіть по кампусу майже не ходиш. Використовуєш не більше одного відсотка наших можливостей.

— Вибач. Геть замоталася.

— А ввечері у п’ятницю? Теж був класний захід.

— Вибач. Хотіла піти, але мусила поїхати додому. У тата стався приступ, усе потім минулося, виявилося, що нічого серйозного, але я про це дізналася, аж коли доїхала додому.

Ден дивився на свій скляний стіл, намагаючись паперовою серветкою витерти смітинку. Вдовольнившись результатом, підвів погляд.

— Усі це розуміють. Проводити час із батьками, повір мені, я не кривлю душею, це дуже і дуже класно. Але хочу наголосити, що наша рота якнайтісніше пов’язана чинником спільності. Ми розглядаємо наше місце роботи як співтовариство, де кожна особа, яка тут працює, — частка цього співтовариства. І щоб усе діяло, потрібен певний «Рівень Участі». Як у дитсадку, коли в однієї дівчинки день народження, а на нього приходить лише половина групи, як тоді почувається іменинниця?

— Погано почувається. Розумію. Але я була на цирковій виставі, дуже класна. Просто чудова.

— Чудова, так? Прекрасно, що ти там була. Але від тебе жодних підтверджень того, що ти там була. Жодних фоток, ані тобі «цвірків», ані відгуків, ані записів, нічогісінько. А чому?

— Не знаю. Гадаю, я захопилася…

Ден гучно зітхнув.

— Ти знаєш, що ми любимо чути від людей їхні враження, так? Знаєш, що ми цінуємо думку сфероїдів?

— Авжеж.

— І те, що «Сфера» значною мірою функціонує завдяки внеску й участі таких людей, як ти?

— Безперечно.

— Послухай. Дуже навіть добре, коли тобі хочеться побути з батьками. Вони твої батьки! Честь і хвала тобі. Я вже казав: дуже-дуже добре. Але кажу, що нам ти теж дуже подобаєшся, і ми хочемо тебе пізнати якнайближче. Тому, будь ласка, затримайся на кілька хвилин і поговори з Джосією та Деніз. Думаю, ти їх пам’ятаєш, вони показували тобі кампус. Їм хочеться поспілкуватися ґрунтовніше, копнути трохи глибше. Гаразд?

— Так-так.

— Тобі не треба їхати додому чи?..

— Ні. Я у вашому розпорядженні.

— Добре. Добре. Приємно чути. А ось і вони.

Мей обернулася і побачила Деніз і Джосію, обоє махали рукою з другого боку Денових скляних дверей.

— Як справи, Мей? — мовила Деніз, заходячи до конференц-зали. — Аж не віриться, що минуло вже три тижні, відколи ми проводили для тебе екскурсію по кампусу. Тут і поговоримо.

Джосія відчинив двері до конференц-зали, повз які Мей не раз проходила. Зал — овальний, стіни — скляні.

— Сідай отам, — Деніз кивнула на шкіряне крісло з високою спинкою. Вони з Джосією сіли навпроти, повиймали планшети, підігнали під себе крісла, немовби збиралися виконувати багатогодинне і вочевидь неприємне завдання. Мей силувано всміхнулася.

— Як ти знаєш, — почала Деніз, заклавши пасмо свого темного волосся за вухо, — ми з відділу кадрів і проведемо стандартну бесіду, як це завжди робимо з новими членами нашого співтовариства. Ми так спілкуємося щодня в усій компанії і надзвичайно раді знову тебе бачити. Знаєш, ти якась загадкова.

— Я?

— Навіть дуже загадкова. Давно вже не випадало бачити когось, хто прийшов би до нас і, як би то сказати, був такий таємничий.

Мей вагалася з відповіддю. Вона аж ніяк не сприймала себе за таємничу людину.

— Думаю, варто почати розмову про тебе, а коли дізнаємося більше, обговоримо те, як комфортніше влитися тобі у колектив співтовариства. Добре?

Мей кивнула.

— Добре. — Поглянула на Джосію, який поки що не мовив і слова, але несамовито щось шкварив на планшеті, набирав і чиркав пальцями.

— Гаразд. Почнемо з того, що ти нам дуже подобаєшся, — сказала Деніз.

Нарешті обізвався Джосія, заблискотіли його блакитні очі.

— Навіть дуже, — мовив він. — Навіть дуже. Ти суперовий член команди. Всі так вважають.

— Дякую, — відповіла Мей, уже не сумніваючись, що її звільняють з роботи. Видно, занадто далеко зайшла зі своїм клопотанням про медичне страхування для батьків. Навіщо їй було на таке зважуватися, щойно ставши на нову роботу?

— Працюєш ти чудово, — провадила Деніз. — Середній рейтинг становить дев’яносто сім балів, і це прекрасно, особливо для першого місяця. Ти задоволена таким рівнем?

Мей угадувала правильну відповідь.

— Так.

Деніз кивнула головою.

— Добре. Але, як ти знаєш, працювати у нас — це ще не все. Робота полягає не в самих лише рейтингах і заохоченнях. Ти не якийсь гвинтик у механізмі.

Джосія рішуче заперечно хитав головою.