Читати книгу - "Король у Жовтому"

Ніхто не звертав на нього особливої уваги, тільки кілька бійців кинули погляд на його штани. Дорога, вкрита розталлю і багнюкою, була поорана колесами й копитами. Солдат попереду вивихнув ногу, потрапивши нею у заледенілу вибоїну, і тепер зі стогоном намагався видертися на вершину насипу. Рівнина обабіч дороги була сіра від талого снігу. То тут, то там за зруйнованими парканами ховалися фургони, з яких звисали білі прапори з червоним хрестом. Іноді за кучера був священик у вицвілому капелюсі, іноді скалічений містянин. Одного разу вони минули фургон, яким правила сестра милосердя[107]. Порожні мовчазні будинки з великими пробоїнами у стінах тіснилися обабіч дороги. Що далі входили вони у небезпечну зону, то менше слідів людського перебування траплялося на їхньому шляху.

Протягом походу Трента неабияк дратував чоловік позаду, що постійно наступав йому на п’яти. Вважаючи, що той робив це навмисно, Трент розвернувся, аби вилаяти свого супутника, і побачив знайомого студента академії красних мистецтв. Трент витріщився на нього.

— Я думав, ти у шпиталі!

Той хитнув головою, вказуючи на перев’язану щелепу.

— Ага, бачу, ти не можеш говорити. Я можу тобі чимось допомогти?

Поранений засунув руку до рюкзака і простягнув йому чорний буханець.

— Через зламану щелепу він не годен їсти. Він хоче, аби ти пережовував для нього хліб, — пояснив солдат, що крокував поряд.

Трент узяв хліб та, пережовуючи його шматок за шматком, повертав їжу травмованому чоловікові.

Час від часу кінні санітари проривалися вперед, розбризкуючи навколо себе багнюку. Було дуже холодно. Мовчазну процесію, що простувала мокрими лугами, вкрив туман. Коли вони піднялися на залізничний насип, їм стрілась інша колона, що рухалася паралельно з ними. Трент спостерігав за похмурими лавами, то чіткими, то розпливчастими, то геть зниклими у тумані. Одного разу вони взагалі зникли з його очей. Джек помітив, знову розшукавши їх поглядом, що тонка лінія, яка розділяла фланги, розширилась усередині та раптом змістилась на захід. Тієї самої миті туман попереду вибухнув глухим тріском. Строї почали ламатися, вояки розбігатися зі своїх колон — хто на захід, хто на схід, а тріскотіння все наростало. Повз них на повному скаку промчала батарея, тож Трент зі своїми товаришами відійшов убік, аби пропустити кінних. Кавалерія дала бій на правому фланзі батальйону. Щойно перший постріл з рушниці розітнув мовчазний туман, гармата з укріплення відповіла йому могутнім гуркотом. Офіцер проскакав повз, вигукуючи наказ, якого Трент не зміг розібрати. Проте він побачив, як шеренги солдатів попереду об’єдналися з його строєм і зникли у мороці. Інші офіцери під’їжджали до них і зі спини коней вигукували команди просто в туман. Тріскотіння попереду перетворилося на суцільний безперервний гуркіт.

Монотонне очікування виснажувало. Трент знову розжував трохи хліба для бійця позаду, що намагався проковтнути їжу. Зрештою, той знаком дозволив Джеку з’їсти решту самому. Капрал запропонував йому трохи бренді. Він випив, а коли обернувся, аби повернути флягу, то побачив, що капрал лежить мертвий на землі. Солдат поряд з ним знизав плечима й відкрив було рота, як щось вдарило його, і він скотився у канаву. Цієї хвилини кінь одного з офіцерів швидким галопом промчав назад до батальйону, шалено вицокуючи копитами. Він розтоптав одного чоловіка, іншого вдарив ногами у груди й відкинув геть. Офіцер ударив шпорами коня і врешті-решт зумів повернути тремтячу тварину у бік фронту. Здавалося, звуки бою наближалися. Штабний офіцер, що повільно басував туди-сюди перед батальйоном, раптово сіпнувся у сідлі й припав до конячої гриви. Його нога, з якої цебеніла кров, теліпалася у стремені. З туману вискочили вояки. Дороги, поля, канави — все було вкрито ними; хтось падав мертвий, хтось продовжував бігти. Вершники, що носились у мороці, здавалися Трентові примарами. Солдат за його спиною вилаявся: він теж побачив кінних і розпізнав у них уланів. Проте їхній батальйон і далі стояв без дії, а туман знову вкрив рівнину.

Полковник важко виліз на коня. Його кулеподібна голова ховалася за високим коміром хутряного доломана, товсті ноги звисали зі стремен.

Сурмачі зібралися довкола нього із сигнальними трубами напоготові. За спиною командувача штабний офіцер у блідо-блакитній куртці курив сигарету, розмовляючи з капітаном гусарів. Раптом з дороги попереду почувся шалений стукіт копит, і за мить до полковника під’їхав днювальний. Командувач відправив того у тил, кивнувши головою. Потім ліворуч пролунав збентежений гамір, що переріс у крик. Гусари промчали один за одним, наче вітер. Ескадрон за ескадроном зникав у суцільному тумані. Полковник розвернувся у сідлі, сурмачі просурмили сигнал, і весь батальйон покотився з насипу вниз. Перетнувши канави, вояки рушили болотистою рівниною. Трент майже відразу загубив своє кепі. Щось збило його з голови — він подумав, що то було віття дерева. Його товариші по зброї тут і там падали у багнюку, мабуть, як йому здавалося, послизнувшись на кризі. Один упав просто йому на руки: він зупинився, аби допомогти, проте солдат заволав від одного доторку, а офіцер прокричав: «Уперед! Уперед!», тож він пішов далі.

То був довгий похід крізь туман. Часто йому доводилося спиратися на гвинтівку, аби рухатись далі. Коли врешті-решт батальйон упав, задиханий, за залізничним насипом, Джек роззирнувся навкруги. Він відчував потребу діяти, шалену фізичну жагу вбивати і нищити. Його охопило непереборне бажання увірватися до ворожих лав і шматувати усіх, хто потрапить під руку. Йому кортіло стріляти, він з нетерпінням чекав нагоди випробувати тонкий гострий багнет, прикріплений біля дула гвинтівки. Бажання вбивати й нищити, допоки може тримати зброю в руках, було раптовим… А потім, так само раптово, Трентові захотілось повернутися додому. Він почув балачки про те, що половину батальйону знищено, він бачив, як солдат обшукував мерця під насипом. Усе ще тепле тіло було вбране в дивний однострій, проте навіть угледівши прострілений наскрізь шолом, що лежав за кілька дюймів від нього, Трент не міг до кінця збагнути, що ж саме сталося.

Полковник сидів верхи на коні неподалік від Джека. Його очі палали під закривавленим кепі. Трент чув, як той відповідає офіцерові:

— Ми можемо встояти, але ще одна атака, ще один залп — і в мене не лишиться людей, навіть аби сурмити в сурми.

— Тут були пруссаки? — спитав Трент солдата, який намагався спинити кров, що тонкою цівкою текла по його волоссю.

— Так. Гусари їх відігнали. Ми потрапили під перехресний вогонь.

— Ми підтримуємо батарею, що на насипу, — додав інший.

Потім їхній батальйон виліз на насип і рушив уздовж понівечених рейок. Трент