Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

Я все ще непорушно стояв, мовби закам’янівши. Подумки намагався знайти влучні слова для остаточної відповіді, проте фотограф підсумував нашу розмову замість мене: 

— Кацман повідомить, коли знатиме щось важливе, — ​він проминув мене й рушив назад до санаторію. А потім, не озираючись, додав: 

— Не стійте тут довго. Погода препаскудна, і вітер віє зі сходу. А звідти рідко приходить щось добре. 

Як я потім дізнався, у Кацмана були свої рахунки з більшовиками. Довгий час він служив у маєтку останнього власника Славути й фундатора санаторію, князя Романа Сангушка. Був, здається, розпорядником його чималої мистецької колекції та бібліотеки. А також займався міжнародною кореспонденцією, оскільки князь мав чимало торгових партнерів за кордоном. 

Восени сімнадцятого року дух революції ширився усією Російською імперією, досягнувши, ясна річ, і Волинської губернії. Це спричинило те, що тутешній люмпен-пролетаріат став нахабнішим, ніж зазвичай. Вже нікого не обходила заборона полювати й рубати деревину в лісах, що належали Сангушкові. Князь був змушений найняти власний охоронний загін, що невдовзі охрестили «лісовою вартою», оскільки той чував переважно в борах. 

Коли неподалік Славути розквартирували піхотний полк, то вирубувати ліс узялися й солдати. Конфлікту між ними й «лісовою вартою» було не уникнути. Варта спочатку прогнала лісорубів, але ті за годину повернулися з підмогою й відтіснили її аж у місто, під самий палац. 

Князь, як розповідають, вийшов на ґанок і спробував уладнати конфлікт, але своїми словами тільки погіршив ситуацію, а далі й підписав собі смертний вирок. Солдати стягнули його вниз і потягли в центр міста на судилище, проте по дорозі, не втримавшись від спокуси, убили. Тоді повернулися до княжого палацу й почали грабунок. «Лісова варта» на той час вже встигла накивати п’ятами, тож відважні піхотинці не зустріли ані найменшого опору. І все одно вони до смерті забили конюха, двох лакеїв і старшу покоївку на ім’я Сара Кацман, яка до того ж виношувала дитину. 

Саме в пам’ять про дружину Самуїл Кацман постановив відомстити більшовикам, щойно трапиться слушна нагода. От я і був для нього тією нагодою… 

У березні фронт посунувся ще далі на схід, а 7-ма ескадрилья планувала переміститися з Тернополя у поближнє містечко Полонне. У Славуті, ясна річ, мені не було потреби залишатися, і я вирушив убік Житомира, цілком підконтрольного червоним. Кацман також виїжджав, але пообіцяв мені невдовзі вийти на зв’язок. Так воно і сталося — ​я, зрештою, отримав від нього записку, в якій той призначав мені зустріч у корчмі «Кривий піп», що була за дві години їзди від Житомира. 

І ось тепер я спостерігав за тим, як мій резидент наминає варену картоплю зі шкварками. Далі він перехилив ще одну чарку з такою жадібністю, ніби це була остання випивка в його житті, та перейшов до справи: 

— 14-го квітня більшовики планують згромадити чималий військовий вантаж на станції Чуднів, — ​проговорив мій співрозмовник таким тихим голосом, що мені знадобилося затамувати власне дихання, аби розчути його слова. — ​На окремих платформах поїзда стоятимуть зенітні гармати. Додатково склад охоронятиме п’ять вантажівок з піхотою і численна кавалерія. 

— Що буде у вагонах? — ​запитав я. 

— Різне, — ​стенув плечима Кацман. — ​Боєприпаси, зброя, провіант, корм для коней. Все це вони збираються перекинути ближче до Києва. Готуються, видно, до глибшої оборони. 

Я не стримав усмішки. Якщо червоні відступають аж так далеко, значить справи в нашої армії ідуть цілком добре. 

— Як ви дізналися? — ​поцікавився я. — ​Стара добра порнографія? 

Фотограф скривився. 

— Ні, Кацман тепер цим майже не займається. Знайшовся кращий товар. 

— Он як? І який же? 

— Морфій, — ​знехотя відповів резидент. — ​А з того боку знайшлися кілька високопоставлених морфіністів. Утім, Кацман проситиме більше не розпитувати. У Кацмана свої методи, тож нехай будуть і свої таємниці. 

Я кивнув на знак згоди й непомітно підсунув йому загорнену в бавовняну шмату пачку рублів — ​гонорар за виконану роботу. Той вправно сховав їх до кишені й далі заходився біля картоплі і шкварок. 

Кілька хвилин я мовчки спостерігав за їдцем, хоча насправді дивився крізь нього, повністю занурившись у роздуми. Це була перша по-справжньому значуща відомість, яку передав мені Кацман з часу нашої розмови на березі Горині. А отже, й перша справді важлива інформація, яку мені вдалося добути для ескадрильї. Якщо Фаунтлерой вирішить атакувати більшовиків у Чуднові, і якщо атака виявиться успішною, в цьому буде й моя безперечна заслуга. З іншого боку, якщо мій резидент щось наплутав або (я досі несповна йому довіряв) збрехав навмисно, то неминучий провал атаки поставлять у карб найперше мені. 

Так чи інак до 14-го квітня залишалося понад два тижні. Сьогодні я все ще як слід обдумаю, а вранці виберусь до Житомира, щоб дати телеграму Самковському. Я вже навіть придумав її приблизний зміст. У повідомленні буде прохання вислати мені доброго рислінгу, оскільки знайшовся покупець. Цифри, які вказуватимуть кількість пляшок і вік вина, насправді означатимуть координати станції Чуднів, а слова «рислінг» і «покупець» — ​«поїзд» і «ворог». 

Треба буде також попередити ескадрилью про зенітки. У шифрі, який для мене уклав Лібанський ще восени, гармати називалися «коркотягами». Отже, до вина я попрошу вислати мені декілька коркотягів. Після цього, найважливішим буде, щоб Самковський усе добре зрозумів і відправив перешифроване повідомлення у штаб ескадрильї. 

Важливим у цій комунікації був також мій підпис. За домовленістю, «Щиро ваш» — ​означало, що і справді йдеться про вино, яке мені потрібно, аби підтримувати легенду про свою професію. А от «З повагою» — ​що повідомлення має подвійний зміст. 

Наступні дні після відправки телеграми я провів, як на голках. Сумніви роз’їдали мій мозок, як шашіль деревину. Мені бачився день, коли аероплани підіймаються з летовища в Полонному і стрімко летять на Чуднів. Але тридюймових «Ландерів»[146] там виявляється достобіса, всі вони вже зведені догори й зенітники збивають американців, як голубів з рогатки. Після цього я навіть уявляв, як зганятиму злість на Кацмані. 

Вранці 14-го квітня ми вже були з ним на околиці Чуднова, маленького непоказного містечка, подібного радше до селища, повз яке випадково простягнулася залізнична колія. Діставатися сюди з Житомира нам довелося весь учорашній день, ночувати мусили в сільській стодолі, але мені й на думку не спало пропустити сьогоднішнє дійство. Ясна річ, якщо тільки моє повідомлення дійшло до ескадрильї, і його потрактували серйозно. 

Знайти місце, звідки можна було б спостерігати за станцією, виявилося складно. Ландшафт майже всюди був рівнинним, і ми з Кацманом відшукали, здавалося, єдине узвишшя, звідки через далековид бачили приземкувату споруду двірця, залізничне полотно і кілька десятків солдатів на пероні. За двірцем стояли численні фурманки, навантажені мішками, дерев’яними скринями й чимось іще, прикритим різноманітним ганчір’ям. Поїзд, про який говорив Кацман, якраз підкочувався до станції, розмірено постукуючи колесами й випускаючи в небо хмариська диму й пари. 

— Ну от, — ​з тріумфом у голосі промовив