Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

— Тож, мені просто обкрутити цю дротинку на­вколо якогось кабелю? Так?

— Ні, Дівчино Бруду,— зітхнув Фоулі, поверта­ючись до знайомої ролі невизнаного генія.— Це склад­ний зразок нанотехнологїї, укомплектований мікрофіламентами, що виступають приймачами, передавачами і клемами. Звісно, живлення він отримує від системи Людей Бруду.

— Звісно,— кивнув Мульч, намагаючись не позі­хати.

— Ти маєш переконатися, що він міцно прикріп­лений до одного з відеокабелів. На щастя, мультісенсори не мають безпосередньо контактувати з усіма кабелями, вистачить і одного.

— А які з них відеокабелі?

— Ну... всі.

Джульєтта гмикнула:

— Тож мені просто обкрутити цю дротинку на­вколо якогось кабелю?

— Мабуть, так,— зізнався кентавр.— Але обкрути міцніше. Усі філаменти мають проникнути всере­дину.

Джульєтта потяглася, вибрала навмання один ка­бель і обкрутила оптичне волокно навколо нього.

— Так?

На мить запала пауза — то Фоулі чекав прийому. Під землею на плазмовому моніторі кентавра почали з’являтися зображення з камер.

— Ідеально. Маємо вуха й очі.

— Ну,— нетерпляче вигукнула Джульєтта,— по­чинай прокручувати запис.

Фоулі не втримався, аби не прочитати іще одну лекцію.

— Це набагато більше, ніж просто запис, юна пані. Мені потрібно повністю стерти зображення на каме­рах спостереження. Іншими словами, те, що вони по­бачать на своїх моніторах, буде майже тим самим, що і повинно бути, там не буде лише вас. Тепер не стійте стовпом, інакше вас можна буде побачити. Нехай у вас щось рухається, хай то буде і мізинець.

Джульєтта перевірила час на моніторі комп’ютера.

— Чотири тридцять. Маємо поквапитись.

— Гаразд. Центр охорони через один коридор. Підемо найкоротшим маршрутом.

Дівчина вивела в повітря план поверху.

— Цим коридором, два повороти праворуч, і ми на місці.

Мульч відсунув її та попрямував до стіни.

— Я ж сказав, найкоротшим маршрутом, Дівчино Бруду. Увімкни своє латеральне мислення.

З офісу відкривався напрочуд гарний краєвид: між сосновими полицями тяглися вгору шпилі хмарочо­сів. Мульч відсунув секцію полиць і постукав по стіні.

— Гіпсокартон,— заявив він.— Жодних проблем.

Джульєтта поправила полиці.

— Ніякого безладу, гноме. Артеміс наказав не ли­шати слідів.

— Не хвилюйся. Я їм дуже акуратно.

Мульч розкрив щелепи і роззявив рота так, що туди легко б помістився баскетбольний м’яч. Неймо­вірно, але рота він міг розкрити аж на сто сімдесят градусів. Що він і зробив. І відкусив шматок стіни. Хвилина — і кремезні зуби змолотили стіну на пил.

— Трохи суха,— поскаржився він.— Важко ков­тати.

Три укуси — і вони змогли пройти. Мульч пере­брався до наступного офісу, не впустивши ані єдиної крихти. Джульєтта пішла за ним, обережно зсунув­ши полиці на місце, щоб прикрити дірку.

Наступний офіс був не таким розкішним, така собі темна комора віце-президента. Ані фантастич­ного виду з вікна і прості металеві полиці. Джульєтті знов довелося їх пересувати, аби замаскувати щойно утворений прохід. Мульч опустився навколішки, во­лосся його бороди потяглося до підлоги.

— Якісь вібрації назовні. Мабуть, компресор. Ні­чого надзвичайного. Я би сказав, що нам нічого не загрожує.

— Можете спитати мене,— сказав Фоулі.— Я маю зображення з усіх камер у будівлі. А їх більш, ніж дві тисячі, якщо вам цікаво.

— Дякую, що просвітив. То що, ми в безпеці?

— Так. Неймовірно, але так воно і є. Нікого по­близу немає, окрім охоронця за столом у вестибюлі.

Джульєтта дістала з рюкзака дві сірі каністри.

— Так. Настала моя черга. Лишайтеся тут. Це не більше хвилини.

Дівчина відчинила двері і прокралася по коридо­ру, нечутно ступаючи гумовими підошвами. На ки­лимі світилися лінії, немов на злітній смузі. Біля пожежного виходу блимав ліхтарик. Більше світла не було.

Згідно з планом на моніторі наручного комп’ютера до офісу охорони лишалося двадцять метрів. Тоді лишалося сподіватися, що шафи з киснем не замкне­ні. Навіщо їх замикати? Навряд чи їх можна назвати об’єктами підвищеного ризику. Принаймні, її по­передять, якщо хтось сюди наближатиметься.

Джульєтта прокралася коридором, немов панте­ра, килим приглушав її кроки. Коли вона дійшла до останнього повороту, лягла на підлогу і висунула носа за ріг.

Можна було побачити підлогу офісу охорони. Саме так, як і казав Пекс під месмером, каністри з киснем охоронців спеціальної кімнати лежали на полицях навпроти пульту охорони.

Черговий був лише один, і він був зайнятий — ди­вився баскетбол на переносному телевізорі. Джу­льєтта трохи проповзла на животі й опинилася біля самісіньких каністр. Черговий сидів до неї спиною, зосередившись на грі.

— Що за чорт? — раптом вигукнув охоронець, мало не з холодильник завбільшки. Він помітив щось на моніторі.

— Рухайся! — просичав Фоулі в навушник дів­чини.

— Що?

— Рухайся! Тебе помітно на моніторах.

Джульєтта поворушила пальцем на нозі. Вона вже і забула, що потрібно рухатися. А от Батлер не забув би.

Угорі охоронець удався до старого методу швид­кого ремонту — стукнув по пластиковому корпусу монітора. Розмита фігура зникла.

— Перешкоди,— пробурмотів він.— Дурне супут­никове телебачення.

Джульєтта відчула, як по переніссю скотилася краплина поту. Молодша з роду Батлерів повільно простягла руку і поставила на полиці дві каністри з киснем. Хоча «каністри з киснем» — назва непра­вильна, бо ніякого кисню в тих каністрах не було.

Вона глянула на годинник. Може, уже запізно.

Команда номер два, над Вежею Спіро

Холлі злетіла на шість метрів над Вежею і чекала на зелений вогник. Не подобалася їй ця операція. За­надто багато змінних величин. Якби ця місія не була такою важливою для майбутнього ельфійської циві­лізації, вона б відмовилася брати в ній участь.

Час минав, і настрій у Холлі аж ніяк не поліпшу­вався. Команда номер один виявилася напрочуд не­професійною, усі поводилися як підлітки, що вирі­шили розважитись. Хоча, якщо чесно, Джульєтта ледь вийшла з підліткового віку. А от Мульч про своє дитинство і в енциклопедії вже не прочитав би.

Капітан Шорт стежила за ними через візор свого шолома і морщилася щоразу, як вони щось робили. Нарешті, незважаючи на всі негаразди, Джульєтта поставила каністри.

— Рушай,— сказав Мульч голосом справжнього вояка.— Повторюю, ситуація вимагає дій. Червона ракета.

Холлі відключила зв’язок з ним саме тоді, коли гном почав хихотіти. Якщо станеться щось серйозне, Фоулі її попередить.

Під нею, немов велетенська ракета, цілилася в небо Вежа Спіро. Біля її підніжжя збирався туман, посилюючи ілюзію. Холлі розвернула крила, обе­режно опустилася на майданчику для гелікоптера. Вона відкрила на візорі відеофайл, де Артеміс заходив у Вежу, і уповільнила на тому місці, де Спіро вводив код на дверях.

— Дякую, Спіро,—