Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

пригода. То я оце побазарувала, а на автобус спізнилася, твій батько як у воду дивився... Га? Де я, питаєш? Та коло базару ж! Не тре’ тобі їхати, кажи, де живеш, сама приїду, чого там. Що? Кажу, візьму таксі та й буду скоренько, а чо’, гроші в мене є, вторгувала ж за картоплю, кажи, де живеш!

Я назвав адресу, ще хотів перепитати, чи баба Ялена добре розчула, але вона вже повісила трубку.

Дружина заходилася коло вечері, а я спустився до під’їзду виглядати гостю. Вона не забарилася, невдовзі підкотило таксі, і з нього вийшла баба Ялена Горобчиха — маленька, сухенька, зате спритна не по літах, про таких кажуть: не ходить, а брикає.

— Ти, Миколовичу, мені вибачай, що я наче з печі вилізла, — вона показала на поли свого старенького сачка (звісно ж, базарувала). Її вузьке, як стручок, лице світилося живенькою усмішкою, а щоки-подушечки і справді червоніли, ніби прихоплені морозцем.

— Ну що ви, що ви...

— Ге, не ждав? Признавайся! — Горобчиха витерла долоню об сачок і довго трясла мою руку, винувато заглядаючи в обличчя: — Оце ще такої мороки тобі не хватало, ге? Я б, може, й не завдавала клопотів, але ж вторгувала там якусь копійку, скажу тобі по секрету, то, думаю, щоб не витягли вурки. Бо картопля ж нівроку вродила, он і тобі клумачок привезла, ви ж тут на всьому купованому.

— Спасибі, бабусю, ну що ви оце такого мішка тягли-надривалися?

— Та він легенький! — Горобчиха підхопила клумака й кинула собі на плечі. — Сама занесу, щоб ти не замурзався.

Я насилу відібрав у неї мішка й побачив, що баба Ялена таки кріпка в руках — завдала пудів зо три на плечі.

Ми зайшли до ліфта, в який навіть моя мама ступала вагаючись, а бабі Ялені хоч би що — ніякого страху, ніякого дива, наче вона підіймалася в ньому щодня.

— Ти на якому поверсі живеш? — спитала.

— На тринадцятому.

— Еге, непогано. Пилюки менше й машини не так гудуть. Правда, число нещасливе, але що зробиш.

На порозі дружина розцілувалася з бабою Яленою, голосно так, як з найближчою родичкою, вона чомусь думає, що в селі усі родичі. Від поцілунків баба Ялена ще дужче розчервонілася, потім зняла припорошені чапці й нечутною ходою зайшла до кімнати, водячи на всі боки маленькою голубиною голівкою. Обійшла всю квартиру, заглянула туди й сюди і сказала:

— А чо’ жити можна. Правда, тіснувато трохи, подвір’я ж у вас нема, але, я ж кажу, можна миритися.

Поки готувалася вечеря, я ще вивів бабу Ялену на балкон, звідки як на долоні було видно Дніпро, його кучеряві зелені схили, а там, на горі, світилася золотом Лавра.

Горобчиха незворушно поводила довкола гострими очками, — так спогорда оглядає низи лелека із високості, — й зітхнула:

— Непогано. Аби ще ота труба не диміла.

— Яка труба?

— Та он же, — вона показала десь у далину, туди, де щезав із виду Дніпро, і я вперше побачив, що там, на березі, бовваніла якась труба, мабуть, стояв комбінат, чи що воно, не знаю, бо відколи живу в цій квартирі, ніколи туди не придивлявся.

— А ген Лавра, бачите? — уже піснішим голосом спитав я.

— А чо’ ж не бачу! В Лаврі я була. Колись стільки про неї наслухалася, що, скажу тобі, Миколовичу, по секрету, взяла та й пішла, а там нічого такого й немає.

Я тільки ніяково повів плечима.

Де вже гостя не скупилася на похвалу, то це за вечерею. Низенько так схилялася над тарілкою, щоб ніде й крихта не впала, і жувала швиденько — цок-цок виделкою, видно, ще не мала мороки з зубами.

— Ти мені, дочко, розкажи по секрету, як цей салат роблять, то я й собі вдома зготую, а чо’.

Це дружині — як медом по губах, засяяла враз, а тоді й бабі відплатила тим же:

— А ви ще, дивлюся, молода зовсім.

— А чого ж би я була стара! Молода, звісно. — Вона поправила на собі крапчасту хустинку, ховаючи під неї сиві посічені пасма. — Хіба сімдесят дев’ять літ — це багато? Крихта! Я ще, вважай, і не жила. Оцих-о годочків мені тіки й хватило, щоб роздивитися, як треба жити.

Дружина йде на кухню мити посуд, а ми сідаємо з бабою Яленою на дивані погомоніти.

— Чув я, що ви й у Німеччину їздили?

— А чо’ ж, їздила. До Сані їздила, він же там у мене похований. От і поїхала. Хіба це довго — літаком? Колись я на храм у Лисянку довше добиралася. А тут що — сів у літак, їсти тобі принесли, поки попоїв — і вже вилазь. Германія.

— У літаку не страшно було?

— Чого ж би страшно? Люди ж летять, не бояться, то й я з ними.

— А в Німеччині, між чужих людей, як? Мабуть же, боязко?

— Чого б це я боялася? Язика маю, що треба — розпитаю.

— Хіба ви по-німецькому вмієте?

— А чо’ ж, трохи знаю. Якби не знала, то вони б мене викотили з Германії, як бджоли муху. А так — нє. Підходжу на вулиці та й кажу: «Ґутен так, дамочко, как мені пройти отуди й туди?» А вона мені каже: «Йдіть, мамашо, так і отак».— «Данке, — кажу. — Дай вам Бог здоров’я». — А вона сміється, розбирає, що я їй не лихого бажаю. Е, скіки там того діла, язик до Києва доведе, а то щоб до Германії не довів. Це ось додому не попала, бо на автобус спізнилася.

— Та куди вам поспішати? — кажу. — Погостюйте у нас.

— Е ні, Миколовичу, іншим би разом з дорогою душею, а зараз не можу. Взавтра мені цеглу привезуть, я ж, скажу тобі по секрету, хату нову зібралася ставити, то раненько поїду.

— Хату? Так у вас же ще й та наче непогана.

Баба Ялена пильно дивиться на мене, і голівка її дрібно хитається, як маківка на вітрі.

— Я знаю, що ти думаєш. Отак і в селі кажуть: бач, яка, одною ногою в ямі, а надумала нову хату ставити.

— Та я ж не про це...

— Е, не кажи, люди всі такі. А чо’? Бо жить не вміють. Ну хай би