Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Ні-ні, не переймайтеся, все виглядатиме нормально і знеособлено, – заспокоїв московський гість. – По-перше, ніякої Карнаухівки в п’єсі навіть близько не буде. По-друге, головного персонажа зватимуть не Борькою, а… наприклад, Колькою. По-третє, замість «ТДПЗ» буде… наприклад, «ТОТР». Отже, ніхто ні про що не здогадається.

– А що таке «ТОТР»? – підозріло спитав Никифор Кузьмич.

– «Тайное общество троечников»57, – підморгнув московський гість.

– А-а-а… Ну-у-у… хіба що так. Тільки без прикметніших деталей, будь ласка, – з полегшенням зітхнули обидва.

– Кажу ж вам, що все буде гаразд, – знов запевнив їх москвич. – Цей сюжет саме життя підкидає, тож треба його використати. Ми ж бо, товариші, прекрасний час переживаємо – час оновлення. Зараз потрібні як нові підходи до справи, так і наше відповідальне розуміння. Отже, підемо назустріч часу! Сміливіше, товариші, годі вже боятися!..

Охтирка, 7 листопада 1958 року

Що потрібно для гідної зустрічі чергової, але не ювілейної річниці Великого Жовтня у вузькій компанії?! У компанії настільки вузькій, що до неї входять лише двоє людей різної статі: він – технолог місцевого труболиварного заводу Мирослав Сергійович Сусло, вона – обліковиця того ж таки підприємства Марія Явтухівна Шепетун.

Виявляється, для повного щастя потрібно зовсім небагато: каструля вареної картоплі, притрушена дрібно накришеною зеленню з часничком, полита розтопленим масельцем, тарілка квашених огірочків, помідорчиків та капустки, півлітрова баночка маринованих грибів-лисичок, півпалки докторської ковбаси, півдюжини свіжозасмажених котлеток, півбуханця хліба і головне – літрова банка домашнього первака, на зубрівці настояного. Прекрасного первака – такого міцного, що аж горить!..

Дешево й сердито. І до того ж цілковито в пролетарському дусі. Що не дивно: адже сама Велика Жовтнева соціалістична революція, на честь 41-ї річниці якої пишно прикрашений сьогоднішній «червоний» аркушик відривного настінного календарика, вона ж пролетарська… Отож усе вірно, все закономірно!

– На нас двох вистачить, це я тобі як обліковиця кажу, – запевняла Маня, усміхаючись до Мирослава Сергійовича лагідно, але водночас хитро.

– А як раптом хтось у гості зайде? – хвилювався він.

– Не зайде, Мирославчику, можеш не переживати. Ми з тобою у цій дірі під назвою «Охтирка» є чужаками, не потрібними нікому, окрім нас обох.

– Ох, Маню, Маню!.. Маєш рацію, – сумно зітхав технолог.

Так, сумно… дуже навіть сумно! Бо що він, Мирослав Сергійович Сусло, що вона, Марія Явтухівна Шепетун – справжнісінькі дурники… тільки кожен на свій власний манер.

– Ти, Маню, тільки не ображайся, будь ласка, але це так і є. Бо якби в наших довбешках бодай по одній крапельці розуму було, хіба опинилися б ми з тобою тут, у чорта лисого в зубах?! – зітхав він роздратовано. І додавав: – Звісно, не опинилися б!..

– Авжеж, Мирославчику, авжеж. Жила б я собі в своєму Києві…

– А я б жив у Харкові. Та й не один жив би, а з дружиною. А так…

– Зате ми зустрілися, отак!

– Зустрілися… два дурники. Як там воно в пісні тій?

Після цих слів обидва розреготалися і грянули дуетом:

– Жив собі дурак,

Жінку взяв він дурнувату,

Вони не знали, що робить,

Та й спалили хату!..

Досхочу насміявшись, чоловік потягнувся до банки з перваком.

– Е-е-е, Мирославчику… Чи не здається тобі, що ми зачастили з чаркуванням? – стурбовано спитала вона.

– А чого це зачастили? Все нормально. От давай-но порахуємо… Ти ж у нас обліковиця, хіба ні?

– Так.

– Ну, отож рахуй собі… Ми ж насамперед за сорок першу річницю Великого Жовтня випили?

– Випили. Сьогодні гріх за це не випити!

– Так… Далі за вічно живого товариша Леніна випили?

– Випили.

– Третю за жінок… Себто, за вірну революційну подругу товариша Леніна – за Надію Костянтинівну Крупську… а також за тебе випили?

– Ти справжній чоловік, Мирославчику мій любий! І дурепа не я – дурепа ця твоя фіфа, яка такого чоловіка, як-от ти, зреклася.

– Так, не згадуй її, гаразд?! Не хочу про неї чути. Не сьогодні…

– Гаразд, не буду, – мотнула головою Марія Явтухівна.

– Отже… три перші чарки випили? Ти там облік свій ведеш чи як?!

– І четверту випили. Тепер уже за всіх революціонерів і за тебе заразом, мій Миросю. Оскільки…

Во всех краях, во все века

Четвертый тост за мужика!

Вона всміхнулася сама собі й додала трохи тихіше:

– Бо що ми, баби, без вас таке?.. Без мужика – це не життя, я вже знаю, знаю!.. Скільки років мені не дозволяли!.. Казали, що я їм такою потрібна, як є сама по собі… Незаміжньою. А це тоскно, Мирославчику, до чого ж воно!..

– Ну годі тобі. Годі, кажу!.. – він, навпаки, підвищив голос.

– Не кричи, Мирославчику, не треба свято мені псувати.

– Я не кричу, я лише порахувати хочу, скільки ми випили. Отже, чотири чарки нарахували. А далі?..

– А далі було ще дві: за світле майбутнє всього людства – то була п’ята, а за мир в усьому світі… щоб ніколи вже війни тієї триклятої не було – це шоста. Отже, шість чарок уже перехилили. То нащо ти за сьомою тягнешся?

– А що таке?! Свято ж…

– Миросла-а-авчи-ку-у-у!.. – вона томно потягнулася й зітхнула: – Я просто не хочу, щоб наші посиденьки скінчилися тривіальною пиятикою!

– Думаєш, я після шести чарок нічого не можу?! Та ми на фронті!.. Чистого спиртику в медсанбаті, бувало!.. Ще й із глюкозою.

– Ой, ні, звісно ж, нічого такого я не думаю, що ти, що ти!!!

Жінка з удаваним обуренням замахала обома руками… чим тільки додатково розпалила чоловіка.

– Гаразд, я тобі зараз доведу… а потім буде все інше.

Чоловік завбачливо відсунув банку з перваком подалі від краю столу і простягнув до неї руки:

– Ну, Маню… йди до мене.

– А сірники?! – в її очах раптом спалахнула хитринка.

– А до чого тут сірники?..

– Щоб хату не спалити, от до чого!

– Ма-а-а-ню-у-у!.. Жартівниця ти моя!..

Чоловік міцно обійняв жінку, підхопив на руки і поніс до ліжка.

Ні-ні, виявляється, життя не закінчується навіть у такій забутій усіма (і навіть неіснуючим богом) дірі, як Охтирка. Це попервах тут тоскно до неможливості, а далі…

Як усе ж таки добре, що вона – Маня Шепетун – пожаліла єврейську дівчинку Дору. Що, порушивши інструкцію, врятувала її від Бабиного Яру – інакше б її не вислали з Києва, інакше б і досі не дозволяли сходитися