Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

– Які саме?

– Згідно з першою, «ТДПЗ» означає «Товариство дітей проти зубрилок». Це більш-менш м’який варіант… скажімо так. Звісно, умовно-м’який, бо створювати незаконні товариства – це, знаєте, загрожує наслідками. Для радянських дітей і молоді у нас працюють три офіційні організації: жовтенята, піонери і комсомол. Борису вашому за віком треба в піонерах ходити, а тут, бачте, чого надумали?! Ач, «товариство» якесь самопальне!..

– А що ж друге?..

– А друге, товаришу Артеменко – це «Товариство дітей політичних зеків». Розумієте, чим це попахує, враховуючи те, що у вас у самого за плечима строк висить?..

Від напливу почуттів Никифор Кузьмич поліз до кишені й намацав там свою люльку в старому потертому капшуці.

– Що ви там шукаєте? Сподіваюсь, це не пістолет…

По тону відчувалося, що завуч жартує, однак Никифору Кузьмичу було зовсім не до веселощів. Він завжди побоювався, що «органи» дізнаються про його давню участь у Громадянській війні на боці армії УНР. Так старанно маскуватися все життя… Він же навіть про люльку цілу легенду вигадав, буцімто її курив сам товариш Будьонний!.. Тому майже все життя було прожите тишком-нишком, нібито впівсили.

Ось тільки дідько лисий смикнув його підключитися до протестів проти спорудження Каховського водосховища. Хоча можна було одразу ж здогадатися, що це чистісінька провокація: сексоти Міністерства держбезпеки самі розповсюджували плітки про таємний рух спротиву, демонстрували саморобні газети й листівки… і негайно «брали на олівець» тих, хто цьому співчував! За Никифором Кузьмичем жодних особливих гріхів, окрім усного співчуття, не виявили – отож дали заради профілактики 5 років. А коли звільнився достроково – викинули всю сім’ю із Запоріжжя: обласний центр, аякже!.. Саме тому він і працює могильником на селищному цвинтарі, бо після відсидки на жодну іншу роботу його не брали. Через мізерну зарплатню Улянка змушена гробити здоров’я на Дніпродзержинському коксохімі – бо інакше жити за що?!

І треба ж такому статися, щоб тепер їхній Борька утнув подібний фортель! «Товариство дітей політичних зеків» – ТДПЗ… Ще й листа в «Піонерську правду» накатав. Вони, бачте, за рівні права трійочників і відмінників. Це ж треба таку дурню утнути!!! От як вони до такого додумалися, га?!

– Бачу, ви неприємно здивовані, – обережно мовив завуч.

– Не те слово! – здригнувшись, підтвердив Никифор Кузьмич. – Я одне не розумію: чому дільничний справу не відкрив?!

– Та я й сам не знаю, якщо чесно, – завуч виглядав розгубленим. – Я з ним уже трохи роззнайомився. Мужик він бувалий, по всьому видно. Війну пройшов… і до речі, ці місця від фашистів визволяв – Дніпродзержинськ з околицями. Щось там на війні таке сталося, що він по-людськи вибудовує стосунки з тими, хто відсидів. Не те що його попередник…

– Знали б ви, що у нас в Москві коїться!.. – тепер настала черга товариша Хмелика, щоб зітхати з непідробним сумом.

– Коротше, як би там не було, а дільничний інспектор прийшов до мене та й каже по-простому, по-людськи: отакі справи, товаришу Когут, даю шанс батькам і школі спільними зусиллями вправити мізки цим лобурякам, які це своє «ТДПЗ» утворили. Сподіваюся, що виростуть вони нормальними радянськими людьми, а не сволотою зі смердючої канави, тоді мене ще добрим словом згадають. А як не впораєтеся – що ж, відкрити кримінальну справу можна завжди.

– Та не сумнівайтеся, Власе Архиповичу, я своєму Борьці вдома роз’ясню, почім фунт лиха! – запевнив завуча Никифор Кузьмич. А сам подумав з досадою: до чого ж прикро помилився.

Ще б пак, він думав, що йдеться про тривіальну бійку з однокласниками – а виявляється, вони вже товариство створюють! «Товариство дітей політичних зеків»… Справедливості хочуть, бачте!.. Ну так, звісно: без того, щоб через свої переконання комусь мармизи начистити – без цього ніяк. Але якщо розібратися…

От у скільки років сам Никифор Кузьмич пішов воювати за УНР?! Він же ройовим уже в сімнадцять років став! Він же справжнім шмаркачем був, конвоюючи на розстріл самого пана Болбочана, якого навіть подумки не варто згадувати в стінах радянської школи…

То чого ж тоді від Борьки вимагати?! Вони ж, утворюючи це своє товариство дурнувате, прагнули всього лише справедливості!!! Зовсім як він сам – колишній ройовий армії УНР. Вони… його Борька про справедливість і рівноправ’я – а він за батьківську ременяку хапається! Хоча насправді анітрохи не кращий і не розумніший від свого власного сина.

Отже, якщо подумати добре… то яким же ідіотом виглядає він в очах Борьки?! І як він раніше до цього не додумався?! Але якщо так, то це ж зовсім інший коленкор виходить. Бо якщо вони настільки схожі, то для збереження бодай якогось авторитету в очах сина з ним… Ну так – із сином розмовляти доведеться! Причому розмовляти не як старший з молодшим, а на рівних. Доведеться такі слова підшукати, щоб… щоб!.. Щоб Борька зрозумів усе один раз і назавжди.

Але ж це настільки незвично! Як із цим новим впоратися?! До того ж, на свою біду, колишній садівник і будівельник, а теперішній кладовищенський копач ніколи не міг похизуватися красномовством. От хто міг би добре слово сказати, то це його покійний приятель Олесь Карпович… який загинув лютою смертю у дніпровських водах ще в 1941 році. А нині?! Хіба що Денис?.. Так, можливо, й він. Але ж Денис у Дніпропетровську на своєму заводі секретному, а вони тут, у Карнаухівці. Отака біда…

– Ну що ж, товаришу Артеменко, якщо ви все поясните синові в доступній формі, то й добре, – кивнув завуч. – Ми ж натиснемо на них зараз на педраді. На всю їхню компанію, не тільки на вашого. На тому, сподіваюсь, усе і владнається. Дуже сподіваюсь…

– Стривайте, а як же з листом до «Піонерської правди» бути?! – раптом спохопився Никифор Кузьмич.

– Не переживайте, все владнаємо, – посміхнувся московський гість.

– Як тобто владнаєте? До вас же лист поштою надійшов. Офіційно.

– Лист я, як бачите, повернув керівництву школи. Якщо треба, дільничний його тепер до справи долучить. А як не треба, то й не треба…

– Але ж мусите на нього відреагувати якось?

– А ми відреагуємо… творчо! – загадково усміхнувся москвич.

– Як це – творчо?! Як тобто творчо?! – разом здивувалися Влас Архипович і Никифор Кузьмич.

– А отак… П’єсу я тут придумав. Напишу її, покажу газетному начальству – оце й буде наша творча реакція.

– Тобто