Читати книгу - "Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані, Мартін Макдонах"

ТОБІ: Я навіть не знаю, де той «спід» брати.

МЕРВІН: Це ясно. Через те я там і простояв цілу годину!

ТОБІ: Мервіне, то був не я. То просто був не я. Ти ж не з тих, хто думає, що всі чорні однакові?

МЕРВІН: В основному однакові, але я точно знаю, що то був ти.

ТОБІ: Та ну?

МЕРВІН: У тебе зачіска була інакша, але в тебе була сережка з черепом і кістками і футболка, на якій Йода намальований.

Тобі збентежено зиркає на Мерілін.

МЕРІЛІН: Тобі, ох ти ж і дрючений козляк!

ТОБІ: У багатьох чорних хлопців є футболки з Йодою! У суді таке не проканає!

МЕРІЛІН: Ми ж не в суді. Ми в номері, повному дрючених мертвих рук, і самі от-от умремо.

Тобі намагається не плакати та йому не вдається. Він шукає в кишені гроші, знаходить усього кілька банкнот і трохи монет...

ТОБІ: Мервіне, у мене немає шістдесяти, але...

МЕРВІН: Скільки в тебе є?

ТОБІ (лічить): Є... двадцять дев’ять доларів сімдесят п’ять центів. (Пауза.) І трохи трави.

Мервін бере гроші, трави не займає.

МЕРВІН: Я візьму й піду подзвоню, але так скажу, братан — я дзвоню не заради тебе, я дзвоню заради неї. Бо вона невинний учасник цієї плачевної справи.

МЕРІЛІН: Дякую, Мервіне.

ТОБІ: Дякую, Мервіне. Формально вона так само втягнута в цю дурню з рукою, як і я, але дякую, Мервіне.

МЕРВІН: Якщо говорити про формальності, то формально ти мені ще винен тридцять один долар і двадцять п’ять центів. Як тобі така формальність?

ТОБІ: Формально це тридцять доларів і двадцять п’ять центів, але нехай.

Мервін на нього зиркає.

ТОБІ: Ні, ні, твоя правда, твоя правда. Я неправильно додав.

Мервін іде до дверей.

МЕРВІН: Добре, я подзвоню лягавим, а поки дзвонитиму, спробую знайти, де живе його мама, хай до неї пошлють лікаря, може, воскресять нещасну. Треба було й вам про неї подумати, а не бути егоїстами, що думають тільки про себе.

МЕРІЛІН: Іди й подзвони, будь ласка.

Мервін на неї дивиться.

МЕРІЛІН: Він може прийти з хвилини на хвилину. Може?

ТОБІ: Бачиш? Вона така сама погана, як і я.

МЕРВІН: Е, а раптом він вернеться раніше, то, може, я лишу номер у тому вигляді, в якому його застав?

ТОБІ: Номер саме в тому вигляді, що ти застав.

МЕРВІН: Номер, який я застав, був такий...

Мервін бере свічку, запалює її запальничкою і йде до каністри з бензином.

ТОБІ: Іди на фік звідси, Мервіне!

МЕРІЛІН: Благаю, Мервіне! Ти що!

МЕРВІН: Та я жартую! Господи! Подзвоню, подзвоню.

Мервін задмухує свічку, сміється й виходить зі свічкою і запальничкою, лишаючи Тобі та Мерілін прикутих, спустошених. Через якусь мить вони дивляться одне на одного, перелякані.

ТОБІ: Я ніби знову налажав?

МЕРІЛІН: Ніби?

Вони всміхаються.

МЕРІЛІН: Я теж винна.

ТОБІ: Я просто хотів добути грошей, щоб тебе куди-небудь зводити. Кудись, де гарно. Кудись, де весело. Кудись, де можна гульнути на п’ятсот баксів. І дивися, чим це закінчилося. Складом рук.

МЕРІЛІН: Думаєш, він купив усі ці руки? Чи одрубав у людей?

ТОБІ: Думаю, що того й того потроху. (Пауза.) І що такого є в домі його матері, що вона не хотіла, щоб бачили лягаві, якщо він спокійно собі розгулює з валізою, повною довбаних рук?

МЕРІЛІН: Ти повірив у його казки про Спокан і про рейки? Про те, як йому відрізало руку.

ТОБІ: Щось мені здається, що я таке бачив колись по телевізору. Там ще Лі Мейджорс грав. Хоч, може, я сплутав з «Біонічною жінкою», не знаю.

МЕРІЛІН: Це дуже жорстоко, скажи — коли хтось махає тобі на прощання твоєю ж власною рукою.

ТОБІ: Це було б жорстоко, але я тобі скажу, що в світі багато жорстоких людей. І я не брешу.

МЕРІЛІН: Ти про тих пацанів, що у твоєї мами вкрали кактус?

ТОБІ: Дітям не потрібний кактус шістдесятирічної жінки. Навіщо він їм? Мабуть, покинули десь у закутку. Ще й сміялися. Мабуть, і не полили його.

МЕРІЛІН: А я скажу, що коли якісь козли махають тобі на прощання твоєю відрубаною рукою, яку вони ж і відрубали, то ти від цього стаєш дуже рішучий.

ТОБІ: Знаєш, хоч я дуже не люблю цього типа. Він дуже рішуче падло. Я рішучіших падлів не бачив. Якби йому загадати робити щось хороше — чистити це, як його, довкілля, то довбане довкілля було б уже чисте. Ніхто не розливав би зі свого корабля нафтові забруднення на голови тюленям, якби це падло було поряд! Бо це падло вилізло б на корабель і всіх би повбивало! Ніхто б нічого не забруднював! Не було б ніяких переговорів! Просто голови летіли б! Тюлені сиділи б і ластами ляпали, а голови котились би по палубі, дивились би на тюленів і не розуміли б! І я ще одне тобі скажу про цього довбаного білопузого виплювка...

Раптом шибка у вікні розлітається від шматка арматури, що його Кармайкл кинув з пожежної драбини. Він застрибує всередину й дивиться на каністру. Наколка «love» на кісточках пальців уже незаліплена пластиром.

КАРМАЙКЛ: Де моя свічка?!

ТОБІ: Вона... Її реєстратор забрав!

КАРМАЙКЛ: А хто порозкидав мої дрипані руки по всій дрипаній підлозі?!! Це гірше, ніж свічка!!

ТОБІ: Я знаю, я знаю — реєстратор! Він зайшов і наче сказився!

КАРМАЙКЛ: Ага? Ну, потім з ним розберуся.

ТОБІ: Зараз розберіться!

МЕРІЛІН: Зараз розберіться!

КАРМАЙКЛ: Зараз, кажете, розібратися? Га?!

ТОБІ: Чи не треба! Як хочете!

МЕРІЛІН: А ви... ви знайшли руку там, де ми сказали, вона була?

КАРМАЙКЛ: Чи знайшов? Оце буде відповідь на твоє питання?

Кармайкл бере каністру й починає поливати бензином їх обох.

ТОБІ: Слова «Ні» вистачило б!

Кармайкл продовжує їх поливати, а вони кашляють, плюються, звиваються.

КАРМАЙКЛ: Мерілін, ти знаєш, скільки людей хотіли мене намахати за ці двадцять сім років? Знаєш, скільки людей думає — це весело: якийсь тип з однією дрипаною рукою хоче знайти свою другу руку, знаєш, скільки людей думає, що це весело — намахати його, бо він такий смішний, бо хоче повернути те, що по праву належить йому?! Знаєш, скільки таких людей було в цій країні за минулу чверть дрипаного століття?

МЕРІЛІН: Багато?

КАРМАЙКЛ: Так, багато! До чорта! І ви — ще двоє таких!

МЕРІЛІН: Ми не ще двоє таких! Ми не думали, що це весело!

ТОБІ: Ми хотіли урвати трохи бабла! Ми не хотіли вас образити!

КАРМАЙКЛ: А я