Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

двох мікроскопічних старих чайних ложечок і негодящих щипців для цукру; витяг з глибин, де він спочивав, свого величезного срібного годинника з подвійною кришкою й переконався, що скарб цей цілий та неушкоджений; пригвинтив до правої руки гачка і, схопивши каракуватий ціпок, запропонував Уолтерові рушати в путь.

Згадавши, проте, у своєму благочестивому пориві про місіс Мак-Стінджер, що, можливо, пантрує на нього внизу, капітан Катл завагався й кілька разів глянув на вікно, наче подумав, чи не краще обрати цей незвичайний шлях для відходу, ніж стрічатися зі своїм грізним ворогом. Кінець кінцем капітан поклав удатись до хитрощів.

- Уол-ре,- несміливо підморгуючи, сказав він,- іди вперед, хлопче, скажи голосно: «До побачення, капітане Катле!», коли будеш у коридорі, і зачини двері. А на розі стань і чекай, аж я з’явлюся.

Це напучування грунтувалося, вочевидь, на знанні ворожої тактики, бо коли Уолтер спускався сходами, з кухні, неначе демон помсти, випорснула місіс Мак-Стінджер. Однак, не вздрівши, як того сподівалася, капітана, вона тільки знов натякнула на дверний молоток і щезла.

Минуло хвилин із п’ять, поки капітан Катл наважився тікати, бо саме стільки прочекав Уолтер на розі, дивлячись на будинок, звідки мав от-от з’явитися цупкий вощений капелюх.

Нарешті капітан, неначе його викинуло вибухом, вилетів з дверей і широкими кроками попрямував до нього, ні разу не озирнувшись, а коли вони повернули за ріг, почав висвистувати якусь мелодію.

- Дядько дуже підупав, Уол-ре? - спитав дорогою капітан.

- Боюсь, що так. Якби ви бачили його вранці, ви б цього забути не змогли.

- Додай ходи в ноги, Уол-ре,- сказав капітан, пришвидшуючи крок,- і ходи так щодня, все своє життя. Знайди цю пораду в катехізисі й дотримуйся її.

Капітан був занадто обтяжений думками про Соломона Джілса, перемішаними, мабуть, зі спогадами про свою втечу від місіс Мак-Стінджер, щоб могти просвітити Уолтера новими цитатами. Вони не обмінялися більше ні словом, поки підійшли до дверей крамниці, де безталанний дерев’яний мічман зі своїм інструментом коло ока досліджував, здавалося, найдальші обрії в пошуках друга, що вивів би його зі скрути.

- Джілсе,- мовив капітан, вбігаючи до вітальні і майже з ніжністю беручи його за руку.- Ідіть круто проти вітру, і ми прорвемося. Все, що вам треба,- капітан говорив з урочистістю людини, що викладає одне з найцінніших житейських правил, на які здобулася мудрість людська,- все, що вам треба,- це йти проти вітру, і ми прорвемось.

Старий Сол теж потис йому руку й висловив подяку.

Тоді капітан Катл поважно, як і личило в такому випадку, виклав на стіл дві чайні ложечки, щипці для цукру, срібний годинник та готівку й спитав містера Броглея, яка вартість усього цього.

- Слухайте, у скільки ви це оціните? - спитав він.

- Та що ви, господь з вами! - відповів маклер.- Невже ви думаєте, що це чогось варте?

- А чому б ні? - спитав капітан.

- Чому? Бо борг складає триста сімдесят фунтів з гаком.

- Дарма,- відповів капітан, явно, проте, збентежений цифрою.- Все, що трапляє у невід,- риба.

- Безперечно,- погодився містер Броглей,- але салака не кит.

Філософська глибина цієї думки, здавалося, вразила капітана. З хвилинку він щось метикував, дивлячись на маклера як на великого генія, а потім одкликав майстра корабельних інструментів убік.

- Джілсе,- сказав капітін Катл,- наведіть мене на курс. Кому це ви винні?

- Цитьте! - застеріг старий.- Відійдім трохи. Не говоріть при Уолтерові. Це - застава за його батька: старий борг. Більшу частину я вже сплатив, Неде, але настали такі погані часи, що тепер я вже не можу. Я це передбачав, але запобігти не міг. Ні слова Уолтерові, боронь боже!

- Хіба ж у вас нема дечого в запасі? - прошепотів капітан.

- Так, так, дещо є,- відповів старий Сол, спочатку порившись у порожніх кишенях, а тоді під своїм картузом, ніби гадав викрутити трохи золота з волосся.- Але ту дещицю, що в мене є, Неде, не можна реалізувати: ніяк не можна. Я пробував, було, щось із тим зробити для Уолтера, але я - людина старосвітська й одбився від часу. А вони... вони то там, то тут, то... одне слово, я їх не бачу,- сказав старий, нестямно роззираючись круг себе.

Він так скидався на пришелепкуватого, що позаховував гроші по різних місцях, але забув, де саме, що капітан стежив за його поглядом у слабкій надії, чи не згадає він про кілька сот фунтів, захованих десь у димарі або в льосі. Та Соломону Джілсу було видніше.

- Я геть відбився від часу, дорогий мій Неде,- сказав Сол з покірливою безнадією.- А плентатися так далеко позаду не варто. Нехай уже краще продають крам. Він коштує стільки, що покриє мій борг, а з тим, що залишиться, я знайду де померти. У мене не зосталось ні краплини енергії. Я не розумію, що діється. Краще вже кінчати так. Нехай вони продають крам, скидають його,- старий показав на дерев’яного мічмана,- хай добивають обох.

- А що ви гадаєте робити з Уолтером? - спитав капітан.- Годі, годі! Сядьте, Джілсе, сядьте і дайте мені подумати. Мав би я ренту не таку мізерну, якою вона мені нині бачиться,- не було б про що думати. А ви собі йдіть проти вітру,- знову, вдаючись до цього безвідмовного способу душевної потіхи, порадив капітан,- і все буде гаразд.

Старий Сол щиро подякував йому і, відійшовши, приткнувся коло каміна у вітальні.

Капітан Катл деякий час походжав по крамниці, глибоко замислившись і настовбурчивши над носом свої кущаві брови, що здавалися хмарами на гребені гори. Уолтер боявся бодай словом перебити течію його міркувань. Містер Броглей - людина вельми кмітлива, щоб не надокучати товариству,- тихенько посвистуючи, никав між крамом і клацав по барометрах, струшував компасами, мовби там були ліки, притягував ключі на магніт, заглядав у підзорні труби, знайомився з призначенням глобусів, саджав собі на носа циркулі й розважався іншими глибокодумними експериментами.

- Уолре! - вигукнув нарешті капітан.- Знайшов!

- Знайшлй? - аж запалився хлопець.

- Ось що, друже,- сказав капітан.- Крам - одна запорука, я - друга. Гроші під цю запоруку дасть твій патрон.

- Містер Домбі? - пробелькотів Уолтер.

Капітан притакнув головою.

-