Читати книгу - "Вбивство на 31-му поверсі, Пер Валє"

— Що ж там було?

— До них прийшли гості. З дітьми. Певне, задля неділі. Він замовк.

— Ну й що?

— З малими дітьми. Здається, якісь нетутешні гості,— задумливо повів далі начальник патруля. — Ну, діти гралися на терасі, а він з гістьми в залі щось пив. Думаю, що горілку, але, по-моєму, не з дорогих.

— Ближче до справи.

— Раптом. На терасу заскочив борсук.

— Ну?

— Заблукав, мабуть. Діти зчинили вереск, а борсук не може втекти, бо навколо тераси є таке поруччя. Борсук кидається на нього, а діти верещать дедалі дужче.

— Ну?

— Челяді поблизу не виявилося. І, крім нього, жодного чоловіка. Ну й, звісно, крім мене. Отже, він підвівся, пішов на терасу й побачив борсука, що метався на всі боки. Діти кричали, наче їх різали. Він трохи повагався, тоді підійшов до борсука й підштовхнув його ногою до виходу. Борсук пригнув голову і — хап його за ногу. Потім натрапив на вихід і втік.

— А шеф?

— Вернувся до хати, але не до гостей, а повільно піднявся сходами до спальні. Я бачив, як він іще відчинив двері, але перед порогом упав. Тоді наче застогнав і погукав дружину. Вона прибігла, відвела його до ліжка й зачинила двері. Мабуть, допомогла йому роздягтися. Потім кілька разів виходила по різні речі: по склянку й, певне, по термометр — я добре не роздивився.

— Борсук його вкусив?

— Та ні. По-моєму, просто налякав. А дивно…

— Що дивно?

— Та з борсуком. Вони звичайно взимку сплять. Я пригадую з телевізійної передачі, що в таку пору в них сплячка.

— Не вдавайтеся до зайвих пояснень.

— Слухаю, комісаре.

— Від сьогоднішнього дня можете вернутися до своїх звичайних обов'язків.

— Слухаю, комісаре.

Начальник патруля покрутив у руках бінокля.

— А чудне в мене було завдання, дозволю собі зауважити.

— Не вдавайтесь до зайвих пояснень. І ще одне.

— Слухаю, комісаре.

— Ваша манера доповідати дуже далека від досконалої.

— Слухаю, комісаре.

Єнсен пішов до будинку, і служниця впустила його. Дзиґарі десь у будинку вибили одинадцяту. Він стояв, тримаючи в руках капелюха, й чекав. За п'ять хвилин з'явилася шефова дружина.

— Так пізно? — бундючно спитала вона. — Крім того, з моїм чоловіком сталося нещастя, і він лежить у постелі.

— Справа дуже важлива. І термінова.

Вона піднялася сходами нагору, а за кілька хвилин вернулася й сказала:

— Он там телефон. Можете поговорити з ним. Але недовго.

Єнсен узяв трубку.

Шеф концерну здавався дуже втомленим, але голос у нього був чіткий і мелодійний.

— Так, так. Отже, ви його арештували?

— Затримали.

— А де він?

— Протягом трьох днів він сидітиме в шістнадцятій дільниці.

— Розкішно. Сердега напевне несповна розуму. Єнсен нічого не відповів.

— Виявилося ще щось цікавого під час слідства?

— Ні.

— Розкішно. Ну, на добраніч.

— Ще одне.

— Тільки недовго. Ви дуже пізно прийшли, а в мене був напружений день.

— Перше ніж його затримали, він, здається, послав іще одного анонімного листа.

— Он як. Ви знаєте, що в ньому написано?

— Якщо вірити його словам, то він нічим не відрізняється від попереднього.

Мовчанка тримала так довго, що Єнсенові здалося, ніби розмова закінчена. Коли шеф нарешті озвався, голос у нього був цілком інакший.

— Отже, знов погрожує висадити Дім?

— Мабуть.

— А мав він нагоду чи змогу занести вибухівку в будинок?

— Навряд.

— Але ви не можете поручитися, що цього напевно не могло статися?

— Звичайно, не можу. А все ж таке припущення абсолютно неймовірне.

Голос шефа зраджував, що він глибоко замислився. Помовчавши з півхвилини, він так закінчив розмову:

— Я не маю сумніву, що він божевільний. От морока! Зрештою, якщо й треба вживати якихось запобіжних засобів, то аж завтра. Отже, на добраніч.

Єнсен їхав повільно й опівночі все ще був на півдорозі. Там його випередила чорна машина, дуже схожа на шефову, але Єнсен не міг би сказати напевне, що то вона.

Десь аж близько другої він під'їхав до свого дому.

Він був стомлений, голодний і чомусь зовсім не тішився, як завжди після закінчення якоїсь справи.

Єнсен роздягнувся в темряві, пішов до кухні й відміряв десь із сто п'ятдесят грамів спирту. Тоді випив одним духом, сполоскав чарку над злив&іьницею і ліг спати.

Заснув він майже відразу. На межі сну й свідомості в ньому зринуло відчуття самоти й невдоволення.

Сон миттю злетів з Єнсена тієї ж миті, як він розплющив очі. Щось його збудило, але що саме, він не знав. Навряд чи якийсь зовнішній чинник — телефонний дзвінок або голос. Мабуть, уві сні його приголомшила якась думка, гостра, ясна, мов блискавка, що відразу ж зникла, тільки-но він розплющив очі.

Він трохи полежав горілиць, дивлячись у стелю. А за чверть години підвівся і вийшов до кухні. Електричний годинник показував п'ять хвилин до сьомої. Був уже понеділок.

Єнсен дістав з холодильника мінеральної води, налив собі склянку і, тримаючи її в руці, виглянув у вікно. Краєвид був сірий і безрадісний — одноманітний сосняк. Єнсен випив воду, зайшов до ванної кімнати, скинув піжаму й заліз у ванну. Він лежав у теплій воді, аж поки вона вихо-лола, тоді виліз, сполоскався під душем, добре витерся й одягнувся.

До ранкових газет він навіть не