Читати книгу - "Зелена пастка, Анатолій Олексійович Стась"

Це останнє, що я чую в ту мить…

Сніжинки падають на щоки, на чоло. Тануть і збігають прохолодними струмочками за комір, на плечі. Я розплющую очі. Мати пригорщами бризкає на мене воду. Пробую сісти. Тупо ниє спина, але терпіти можна. А от нога…

— Мамо, що ти робиш?! Ой, боляче!..

— Лежи! Ти ж мужчина. Це звичайний вивих!

Її руки — вони чомусь червоні, наче з морозу — обхоплюють мою ногу вище ступні. Кому вправляли кості, той знає, що це таке. Тепер і я знаю. А тоді не знав. Мене штрикнули розпеченим залізом і гепнули в тім'я стопудовою гирею. Я заволав так, що сам злякався свого голосу.

Ми заночували в маленькому курені. Не маю поняття, коли мати встигла стулити його з гілля і накрити листям дикого банана. Єржі всю ніч не приходила до пам'яті, лежала тихо, іноді ледь чутно шепотіла запеченими губами незрозумілі слова.

— Здається, в неї роздроблене передпліччя. Та ще півбіди, коли тільки це, — сказала мати. Час від часу вона зникала, поверталася до куреня з мокрою ганчіркою, прикладала до гарячого чола Єржі.

Ніч реготала, зойкала, стогнала; таємничі голоси блукали в непрогляднім царстві мороку, ятрили нерви. Важкі краплі падали на курінь, лопотіло листя; в хащах бився крилами, розпачливо скиглив якийсь птах, неподалік чулося рикання пуми, лева джунглів, якого індіяни називають сасу-арана, вереск необачної мавпи, що конала в пазурах невблаганного хижака…

Вдосвіта я виламав патик і пошкандуляв до того місця, де впав електроліт. Мангові та ще якісь темнокорі дерева з гронами дивовижних кулястих червоних квітів на стовбурі, що звужувався догори, стояли мовчазною стіною. В гілля вп'ялося гостре колюччя в'юнкових пальм, жмуттям звисали ліани, щупальцями сторукого зеленого спрута заплітали хащі. Між гіллям чорніли металеві уламки.

Під ногами забулькало, осіло. Я позадкував. Від важкого пліснявого смороду застукотіло в скронях. Барвистий килим під деревами ховав грузьку трясовину, вона й поглинула залишки згорілої машини. Може, ще вгорі, серед пошматованих ліан та закіптявілого гілля, в охопленій полум'ям кабіні плазмомет перетворився на звичайнісінький кусень звугленого заліза; може, срібляста трубка, ціла й неушкоджена, так і лежала десь у баговинні. Хто знає… Драглиста пастка проковтнула зброю Брендорфа назавжди.

Біля знівеченого хвоста електрольота звисав обгорілий материн халат. Так ось чому її руки здалися мені червоними… Вони в неї попечені! Це ж мати витягла і мене, і Єржі з палаючого електрольота. Як же вона зуміла пронести нас над драговиною, крізь тенета з гілля, колючок, ліан?

Досвітній туман розвіювався. Трава, дерева, листя густо покроплені росою. Хитався вологий півморок, поміж високими кронами світилося вікно у небо. Хащі, хащі, хащі… Вони підступали похмуро і німотно звідусіль. Кричи — ніхто не почує, клич — ніхто не відгукнеться.

Дивне почуття огорнуло мене. Я стояв там, де ще не ступала нога людини. За кілька хвилин перед зустріччю з винищувачем мені здавалося, що до Вачуайо залишилось миль сімдесят. Та яке тепер це мало значення… І сімдесят миль для нас — безмежність.

Нам такого шляху не подолати. Ми були в полоні у джунглів.

«Полонені? Але ж ти був уже полоненим, у фашистів, у клятому «бастіоні». І знайшов дорогу звідти. Ні, ти мусиш іти, день іти, місяць іти, рік — і таки дістатися до людей. Ти мусиш, і ти підеш!» Я згадав про Катультесе. Ось хто міг би зараяти нам. Димом бару-орчете старий подав би звістку на простори сельви, і напевно хтось із індіян зумів би прочитати лісову мову предків.

— Єржі трохи покращало, — сказала мати. Вона нечутно наблизилася до мене.

— Ма, скільки людина може пройти в джунглях за день?

— У цій оранжереї? — мати намагалася говорити бадьоро. — Все залежить від того, хто сам мандрівник. Хіба тобі не до вподоби становище Робінзона?

— Я серйозно, ма.

— Якщо серйозно — дівчинка опритомніла, здається, жар спадає. В неї відкритий перелом, рану необхідно промити. В болоті повно різної нечисті, якби окропу…

В моїй кишені лежав наконечник стріли. Кленучи москітів, що нещадно жалили руки й обличчя, я через силу видерся на дерево. Серед уламків машини знайшовся шматок сталистої стрічки і клапоть дюралю. Кремінний наконечник та сталь висікли іскри. Висушений за пазухою пучок лишайника швидко закурів, я роздмухав ледь зажеврілий вогник. Скоро біля куреня палахкотіло багаття. З уламка дюралю вийшло щось схоже на коряк. Мати зливала туди росу з пальмового листя. Я навідався до Єржі.

— Тобі дуже боляче?

— Доки не ворушуся — не дуже. Я хочу попросити тебе… Пошукай пагінців такого низенького деревця, в якого листя знизу темно-зеленого кольору, а зверху неначе золоте. Це деревце — адука, його пагінці загоюють рани.

— Я пошукаю. І добуду м'яса. Ми вже запалили вогнище. Ти хочеш їсти, Єржі?

В неї на губах з'явилася легенька усмішка.

— Ти краще горіхів назбирай. В джунглях нелегко полювати на тварин. Рибу ловити легше, але ж тут немає ріки.

Лук, якого я змайстрував, був незграбний і дуже мало нагадував ті, що я бачив у індіян. Зігнута гілляка, за тятиву — тонка міцна ліана. Щоб не залишитися без кресала, я не пустив у діло наконечник, подарований Загбі, — зробив стрілу із сухого бамбука, прилаштувавши товсту, як палець, колючку.

— Далеко не відходь! — застерегла мати.

Перебравшись на той бік болота, я одразу ж занурився в тінь. В кущах колючої мімози вовтузилася пташина дрібнота. Руді великі бджоли роєм вихопилися з дуплистого стовбура, з дзижчанням кинулися в мій бік і прошуміли над головою. Кілька бджіл заплуталися у волоссі, але не жалили, лише кусали, як осінні мухи. «Може, в дуплі є мед?» Нахилившись, я простяг руку, щоб підняти суху палицю, і з жахом відскочив назад. «Палиця» стала сторч, виструнчилася, на трикутній голові хижо світилися краплини очиць. Я відсахнувся вчасно. Сурукуку промайнула в