Читати книгу - "Рівне/Ровно (стіна), Олександр Ірванець"

пройти повз двері службового ліфта, але це вже якось, через «не можу», Шлойма здужає. Чого на нього зважати, можна викреслити його зі свідомості, адже той триклятий ключик, зафутболений босою ногою, десь зараз припадає пилом під диваном у вітальні. Ну і що з того, що ти знову, неначе страус, (о, яке примітивне, карикатурне порівняння!) ховаєш голову в пісок? Ти маєш право не робити того, чого не хочеш робити. Й ніхто тебе силою не примусить. Й піску тут немає ніякого, он тирса під ногами, прибиральниці натрусили, тут слід пригнути голову — згори звисає якийсь кабель, а тепер уже світліше, он там попереду двері… А ось і режисер з головною виконавицею!

Маульвюрф з Ізабеллою енергійно нервували за лаштунками. Помітивши Ецірвана, вони обоє застрибали на місці, замахали руками над головами і всіляко інакше намагались привернути до себе увагу в напівтемряві куліс. Втім, Шлойма й так їх зауважив. Ізабелла була вже у сценічному костюмі — строгій чорній сукні з білим комірцем. На шиї вона мала діамантове кольє (справжнє, про нього чомусь запитували всі журналісти, які брали в актриси інтерв'ю), а з-за вуха стирчав радіомікрофон, як елемент сценічного костюма, і як цілком функціональний предмет також.

«Ти повернувся! Чудово!» — Ізабелла на секунду пригорнулась до Ецірвана, й одразу заклопотано зацокотіла: «Тут є серед запрошених дуже-дуже важливі люди!.. Тобто, я хотіла сказати — всі люди важливі, але тут прибули на персональне запрошення Георга люди з журналу «Театер дер цайт». Ти мусиш дати для них окреме інтерв'ю після…» — вона затнулась. — «Після того… як все закінчиться.»

«Чому вона сказала саме так — «після того, як все закінчиться»?» — Шлойма відчув, як потрохи з'їжджає з глузду. — «Невже і їй щось відомо?.. Ні, це вже психоз якийсь у мене починається.» Ізабелла ж повернувшись до Маульвюрфа, майже гукнула тому в саме вухо:

«Man muss ihm gleich das sagen!»

Зірка європейської режисури, лизнувши Оксану у щоку, підступив до драматурга з іншого боку, взяв його за лікоть і конфіденційно прошепотів майже в саме вухо:

«Отош-ш… То є дуже важливо — інтерв'ю для «Театер дер цайт». То є наш профітний шурнал ф театральному світі… А отразу після тохо… саме тсе я маю топі пофітомити — після фистави, отразу після фистави на нас чекає мікроафтобус, який отразу фирушає на Берлін. Там є тфа фільних містця. Тля тебе і тля Оксани. Це — щоп ти знав…»

«Дякую, Георгу. Я тепер знатиму. Я подумаю…» — Шлойма відсторонився й подивився на Маульвюрфа з півтораметрової відстані: гарний кольоровий светр з яскравими рукавами, світлий комірець сорочки, полотняні штани, спортивні черевики — Георг не міг бути вбраний стандартно, він же був богемою, митцем. Весь блиск західної цивілізації, вся скромна чарівність посттехнологічного суспільства стояли зараз перед ним, на недометеній дерев'яній підлозі сцени, широко розставивши ноги.

«Тумати трепа швитко. І все інше робити теш-ш-ш.» Георг блиснув заклопотаною усмішкою, потім, вважаючи розмову вичерпаною, повернувся до Ізабелли й без розділових знаків запустив їй в обличчя якусь довжелезну тираду німецькою. Вона, щоправда, ще кинула через плече якогось майже благального погляда в бік Шлойми з дружиною, але сказати вже нічого не встигла, не спромоглася, бо мусила слухати останні настанови Маульвюрфа, сприймати, розуміти їх, ще й кивати головою на знак цього розуміння.

Вони пішли до зали. Шлойма про всяк випадок махнув перед носом білетерки продовгуватими листочками запрошень, але його й тут вже упізнали. Перший ряд ще був майже порожнім, і Ецірван, зиркнувши в глибину зали й не побачивши там нікого аж дуже важливого чи дуже цікавого для себе, всунув до рук дружині запрошення й неголосно пробурмотів: «Я ще може встигну цигарочку випалити.»

Він вийшов у бічний коридор і заходився шукати пачку «Галуазу», яку ж ось нещодавно купив у «Блюзі». Спершу здалось, що він взагалі залишив її в джинсівці, та потім сигарети знайшлись у внутрішній кишені смокінга.

Ззаду хтось легенько обійняв його за плечі. Шлойма різко обернувся — перед ним в парадному сірому мундирі з аксельбантом і кількома медальками на грудях стояв майор Петер Зоммер.

«Вітаю з прем'єрою!» — усміхнено промовив майор. — «Хвилюєшся?»

Шлойма кивнув і діставши з пачки сигарету, почав шукати запальничку. Потім згадав, що в коридорах театру палити заборонено і для цього треба йти в кімнату для куріння, що біля туалету в протилежному боці коридора. Тягти з собою Зоммера туди не випадало. Неприпалена сигарета полізла назад до пачки, фільтром донизу — він завжди так робив, позначаючи саме ту сигарету, яку вже хотів запалити.

Вони підійшли до вікна, за яким потрохи залягали сутінки й починали тліти жаринки ліхтарів. Внизу, під ними, навскоси до сірого тіла театру майже впритул прилягала біло-синьо фарбована довгаста двоповерхова споруда — єдиний будинок, хоча й з номером 87, по неіснуючій вулиці Разіна, без імені, просто Разіна, певно, що знаного російського бунтаря, якому пощастило вкарбуватись у свідомість грядущих поколінь єдиним актом — закиданням на глибину тіла персидської князівни. Чи, може, якогось іншого Разіна, невідомого або призабутого місцевого діяча. В цьому будинку довгий час містилась редакція молодіжної газети «Зміна», де сам Шлойма недовго числився на посаді літконсультанта, читав надіслані з районів вірші і якомога м'якше писав авторам відмови.

«Шьоне штадт…» — промовив Зоммер — «Гарне місто… Тобі пощастило. Ти не просто письменник з Рівного… з Західного Рівного. Ти — поет такого милого міста. Шлоймо… Я не знаю, але я передчуваю. І я довіряю своїм передчуттям. У найближчому часі ти мусиш зробити для цього міста щось надзвичайне. Щось дуже й дуже визначне…»

Зоммер сперся на підвіконня й неголосно продекламував:

Mudchen stehen an der Toren, Schauen scheu ins farbige Leben. Ihre feuchten Lippen beben Und sie warten an den Toren.

Після цього майор Зоммер іще раз проникливо подивився Ецірванові в очі й по-військовому крутонувшись на підборах, збіг сходами на верхній ярус, до дверей своєї ложі-бенуар.