Читати книгу - "Місто уповільненої дії, Анатолій Дністровий"

З наближенням до чужого міста, хоча минулого місяця його встигнув оглянути, коли відвозив у приймальну комісію університету свої документи, мене все більше охоплює сум і незрозуміла тривога. Взагалі зміни — це гнила тема, особливо поїздки, які паршиво діють на психіку. Нічого не скажеш — від тварини людина далеко не відійшла: перша мітить свою територію лайном та сечею, а друга малює карти, шукає свій рідний закапелок і рюмсає на самоті за ним, впадаючи у спогади й депресію. Цього, мабуть, позбутися неможливо.

Уявляю своє нове життя серед іншого середовища, серед інших типош і мантелеп. Скільки ще вузьколобих придурків буде в моєму житті? Згадую всіх отих недоумків із наглими мордами, всіх отих хтивих та легковажних, легкодоступних сци-кух, з якими доводилося волочитися, добре й погане народішко, яке повзало на моєму шляху, знайомі будинки, улюблені місця відпочинку з друзями. Але тепер… тепер все це несподівано набирає особливого значення. Віддаляюся від цих мульок минулого…

Господи, більше б до цього не повертатися… Таке враження — наче за якусь довбану хвилину старієш на кілька десятиліть.

За вікном інша природа — розлогі поля, що тягнуться до тремтливих обріїв, ці рівнини навівають смуток і ледве помітно пливуть за вагонним вікном; незвичне небо, що лякає своїм безмежжям. Заплющую очі й уявляю іншого себе. У купе цілу ніч не можу зімкнути очей, тривога не покидає.

Прибувши на вокзал, сідаю у потрібний автобус і їду до невеликої двоповерхової халупи-готелю у центрі, який пригледів ще минулого разу. Від нього за десять хвилин можна дійти до університету.

Поселяюся в одномісному номері з підозрілим сирим запахом від облуплених стін (над вікном під стелею чорніє широка багаторічна смуга цвілі), із поламаними меблями, з телевізором без антени (хіба це імає значення?). Швидко приймаю душ і вибігаю.

Біля корпусу історичного факультету купа народу. По номерних знаках бачу, що сюди поз'їзжалися автомобілі з п'яти або шести областей. Навколишні лавочки окупували старенькі бабусі, які не забувають розкласти біля себе хавку — варені яйця, помідори, огірки, стегенця й крильця вареної курочки, аби, не доведи Господи, їхні тупорилі внуки-колоб-ки в окулярах та зачухані внучки раптом не зголодніли. Туди-сюди походжають набусурмочені дядьки з бородами, вусами, деякі з них тримають газету або книжку, але нетерплячка очікування нікому не дає часу на читання. Трохи більшими купками гуртуються жінки-матері (їх найбільше, хто переживає за абітурієнтів), без перестанку триндять про побутову муру і я тримаюся від них на відстані, аби вони мене не втомлювали. В автомобілях сплять зморені малі діти, які приїхали разом із батьками підтримати своїх старших братів і сестер.

Поруч мене розмовляють два селюки приблизно мого віку, у них засмаглі морди (мабуть, від важкої роботи коло землі) з грубими рисами. Один із них, в якого позолочені передні зуби, хвалиться приятелеві, що його батько, головний агроном, відтарабанив ректору цілу свиню, а ще на лапу кинув двісті доларів, на що інший відповідає, що його батько, голова сільради, подарував ректору три тисячі білої цегли, круто, правда? Вони, після обміну цими люб'язностями, оцінююче дивляться одне на одного і по-життєвому кивають своїми патлатими головами, мовляв, ми серйозні хлопці.

Мало не регочу, уявляючи, що могло б з ними трапитися, якби вони потрапили під гарячу руку Тюлі або Булавці.

Далі стоять місцеві, вони виглядають більш цивілізованими від селюків, бо носять нормальнийодяг, але на одному з них, миршавому піцику, який розмахує руками, жлобські кроси. Таке фуфло я ніколи б не одягнув — у нас це носили ще кілька років тому. Мама дорогая, куди я потрапив?

На письмовому екзамені з історії, де витягнув не білет, а саме щастя, до мене почало чіплятися велетенське мурло з червонющими очима, аби підказав йому про «якогось гетьмана Дорошенка». Цей придурок навіть не знає про славні діла видатного полководця! Спершу на дауна не реагував, але цей грінго почав до мене неприємно сичати і копати в п'ятки.

Я дістав викидуху, пружина блискавично викинула лезо — демонстративно показую це придуркові і з усієї сили б'ю ножем його в ногу. Доходяга, певно отямившись, почав був забирати свої костилі і тому я, здається, зачепив тільки взуття.

Кілька секунд він сидить, як мумія. Вовтузиться. Раптом скрикує на всю аудиторію, розвертаюся і бачу, як віноторопіло дивиться на свої вимацькані кров'ю пальці (мабуть, доторкнувся до рани). Високий викладач з кучерявою шевелюрою і молода викладачка, які погладжували ноги одне одного під партою (от наївні! думають, що це непомітно!), запитують «що трапилося?». Довгань бреше, що йому болить шлунок і що хоче вийти.

Біля виходу з корпусу ненароком зачіпаю ліктем блондинку з квадратним таблом (але харя!), прошу пробачення, вона посміхається. Оглядаю мантеле-пу: струнка, у відверто-коротенькій спідничці; при нагоді можна було б її натягнути, але кілька гнійних прищів на лобі змушують про це забути.

Тут мабуть самісіньке пекло розпусти!

Стовбичу в готелі вже сьомий день. Містечко трохи жлобське, занехаяне, на центральних вулицях трапляються перекособочені будинки, обшиті фанерою, з маленькими вікнами і зі ставнями, як у кацапів, радянські назви вулиць «Леніна», «Кірова», «Ілліча», «Щорса» та інші вказують, що незалежність залишилася для мешканців швидше подією-привидом, якої вони так і не второпали. Хоча пам'ятник Леніну та інші кумедності, чого не побачиш у моєму місті, мені сподобались, бо нагадують відчуття зовсім іншого часу, ніби у романах і кінофільмах фантастів.

Скинув ще один екзамен — повний гут.

Вештаючись по університету, очікуючи на результат іспиту, познайомився із тендітною гівнючкою: вона така симпатична й маленька, що інакше, як «малятко» її не назвеш. Місцева, але себе не несе, як це зазвичай буває, отже, — мішком не прибита, як інші мантелепи, значить вихована, з нормальної родини. Ми дуже мило чесали з нею про екзамени, потім трішки кожен про себе, про це містечко і я не помітив, як запросив (зовсім невдало з мого боку!) її у готель. Вона одразу вщухла, зашарілася і сором'язливо відмовилася.

О шєт! Значить вважає, що це непристойно!

Оля, так її звати, мене дуже збуджує, але в ній багато дитячого і коли вона дивиться невинними оченятами, не наважуюся до неї доторкнутися, хоча маленькі, а проте наповнені груденята змушують про себе згадувати щомиті. Вона, здається, ще дюймовочка, принаймні мені так здається — і це прекрасно. Кілька днів просив її дозволити гуляти з нею і нарешті це вдалося. Погодилася. Втім на мене тепер підозріло дивиться ватага