Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Ласкаво просимо, юний друже!

І, підійшовши ближче, він міцно потис руку Діка Сенда. Неграм, супутникам Діка, незнайомець лише кивнув, не вимовивши жодного слова.

— Ви англієць? — запитав він у Діка.

— Американець, — відповів юнак.

— Мешканець півдня?

— Ні, мешканець півночі.

Ця відповідь начебто задовольнила незнайомця. Він ще раз суто по-американськи, з розмахом потряс руку Діку Сенду.

— Чи можу я запитати вас, мій юний друже, як ви опинилися на цьому узбережжі?

Але перш ніж Дік Сенд встиг відповісти на запитання, незнайомець зірвав з голови капелюха і низько вклонився.

Місіс Уелдон, нечутно ступаючи по піску, підійшла й зупинилася перед ним. Вона сама відповіла на запитання незнайомця.

— Пане, — сказала вона, — ми зазнали катастрофи. Наш корабель учора розбився об прибережні рифи!

На обличчі незнайомця відбилося співчуття. Повернувшись обличчям до океану, він шукав поглядом сліди катастрофи.

— Від нашого корабля нічого не залишилося, — розповів Дік. — Прибій розбив його на тріски цієї ночі.

— І насамперед ми хочемо знати, — додала місіс Уелдон, — де ми знаходимося.

— На південноамериканському узбережжі, — відповів незнайомець. Здавалося, запитання місіс Уелдон дуже здивувало його. — Невже ви цього не знаєте?

— Так, пане, — відповів Дік Сенд. — Ми сумнівалися в цьому, через те, що під час бурі корабель міг відхилитися у бік від курсу, а я не мав можливості визначити його місцеперебування. Але я прошу вас точніше вказати, де ми. На узбережжі Перу, чи не так?

— Ні, ні, юний друже мій! Небагато південніше. Ви зазнали катастрофи поблизу берегів Болівії.[55]

— Але ж! — вигукнув Дік Сенд.

— Точніше — ви перебуваєте у південній частині Болівії, майже на кордоні з Чілі.

— Як називається цей мис? — запитав Дік Сенд, вказуючи на північ.

— На жаль, не знаю, — відповів незнайомець. — Я добре знайомий з центральними областями країни, де мені часто доводилося бувати, але на цей берег я потрапив уперше. Дік Сенд замислився над тим, що почув від незнайомця. Загалом, він був не дуже здивований. Не знаючи сили течії, він легко міг помилитися в обчисленнях. Але помилка ця виявилася не настільки значною. Дік, зважаючи на те, що він помітив острів Пасхи, припускав, що «Пілігрим» зазнав катастрофи десь між двадцять сьомою й тридцятою паралеллю південної широти. Виявилося — на двадцять п’ятій паралелі. Судно проробило довгий шлях, і така незначна помилка в обчисленнях була цілком ймовірною. У Діка не було жодних підстав сумніватися у правдивості слів незнайомця. Довідавшись, що «Пілігрим» зазнав катастрофи у Нижній Болівії, Дік вже не дивувався пустельності берега.

— Пане, — сказав він незнайомцеві, — судячи з вашої відповіді, я маю припустити, що ми знаходимося на досить великій відстані від Ліми?

— Ні, Ліма далеко… Ліма там! — Незнайомець махнув рукою, вказавши на північ.

Місіс Уелдон, яку зникнення Негоро змусило насторожитися, з прискіпливою увагою стежила за цією людиною. Проте ані в його поведінці, ані в його відповідях вона не помітила нічого підозрілого.

— Пане, — розпочала вона, — вибачте, якщо моє запитання видасться вам нескромним. Адже ви не уродженець Болівії?

— Я такий же американець, як і ви, місіс… — Незнайомець замовк, очікуючи, що йому підкажуть ім’я.

— Місіс Уелдон, — сказав Дік.

— Моє прізвище Герріс, — продовжував незнайомець. Я народився в Південній Кароліні. Але ось вже двадцять років, як я залишив свою батьківщину й живу в пампі Болівії. Мені дуже приємно зустріти співвітчизників!

— Ви постійно мешкаєте в цій частині Болівії, містере Герріс? — запитала місіс Уелдон.

— Ні, місіс Уелдон, я мешкаю на півдні, на чілійському кордоні. Але зараз мені потрібно на північний схід, в Атакаму.

— Виходить, ми перебуваємо недалеко від Ата-камської пустелі? — запитав Дік Сенд.

— Саме так, мій юний друже. Ця пустеля починається за гірським хребтом, що видніється на обрії.

— Пустеля Атакама! — повторив Дік Сенд.

— Так, мій юний друже, — підтвердив Герріс. — Ата-камська пустеля, мабуть, найцікавіша й найменш досліджена частина Південної Америки. Ця своєрідна місцевість різко відрізняється від всієї іншої країни.

— Невже ви ризикуєте на самоті подорожувати пустелею? — запитала місіс Уелдон.

— Та що ви, я вже не раз робив такі переходи! — відповів Герріс. — За двісті миль звідси розташована велика ферма — гацієнда Сан-Феліче. Вона належить моєму братові. Я часто буваю в нього у своїх торговельних справах і зараз прямую саме до нього. Якщо ви побажаєте вирушити зі мною — можу поручитися, що вас зустріне там найгостинніший прийом. Звідти вже легко дістатися до міста Атаками: мій брат з найщирішою радістю надасть вам засоби пересування.

Ця люб’язна пропозиція, зроблена начебто від щирого серця, була на користь американця. Герріс, очікуючи на відповідь, знову звернувся до місіс Уелдон:

— Ці негри — ваші невільники? Він вказав на Тома та його товаришів.

— У Сполучених Штатах немає більше рабів, — жваво заперечила місіс Уелдон. — Північні штати давно знищили рабство, і мешканцям півдня довелося вчинити за прикладом мешканців півночі.

— Так-так, справді, — сказав Герріс. — Я й забув, війна тисяча вісімсот шістдесят другого року розв’язала це важливе питання. Прошу вибачення в цих панів, — додав Герріс із відтінком іронії в голосі; так говорили з неграми американці з південних штатів. — Але побачивши, що ці джентльмени служать у вас, я подумав…

— Вони не служили й не служать у мене, пане, — перервала його місіс Уелдон.

— Ми б мали за честь служити вам,