Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

І, відвівши місіс Уелдон у бік, Дік поділився з нею своїми підозрами. Місіс Уелдон анітрішки не здивувала розповідь Діка. Вона також підозрювала колишнього суднового кока й не сходилася з Діком лише в одному: як поводитися з Негоро.

— Якщо Негоро повернеться, — зауважила вона, — це означає, що він приховав украдені гроші в надійному місці. А позаяк ми не можемо впіймати його на місці злочину, як на мене, найкраще зробити вигляд, що ми не помітили пропажі, і промовчати щодо нашої підозри.

Місіс Уелдон мала рацію, і Дік погодився з її думкою. Тим часом Геркулес кілька разів погукав Негоро. Той не відповідав: або він зайшов занадто далеко, й не міг почути окриків, або не хотів повертатися.

Негри анітрошки не шкодували про те, що позбулися португальця. Але, як правильно сказала місіс Уелдон, Негоро був, мабуть, менш небезпечним поблизу, ніж оддалік.

Проте як, одначе, пояснити, що судновий кок насмілився на самоті вирушити у подорож цією незнайомою місцевістю? Чи не заблудився він? Може, він шукав і не знайшов у непроглядній пітьмі дорогу до гроту?

Місіс Уелдон і Дік Сенд не знали, що й подумати. Але як би не було, мешканці грота не мали права позбавляти себе такого необхідного відпочинку через Негоро.

Раптом Дінго, який бігав піщаним берегом, розпачливо загавкав.

— Чому гавкає Дінго? — запитала місіс Уелдон.

— Зараз довідаюся, — відповів Дік Сенд. — Може, Негоро повертається?

Негайно ж Дік, Геркулес, Остін і Бат вийшли із грота й попрямували до річки. Але вони нікого не побачили на березі. Дінго більше не гавкав.

Дік Сенд та його супутники повернулися у грот і спробували якнайкраще влаштуватися там на нічліг. Негри розподілили між собою чергування, і всі подорожани лягли спати. Не могла заснути лише одна місіс Уелдон. Їй чомусь здавалося, що цей довгоочікуваний берег не виправдав надій, які вона покладала на нього, — не приніс ані безпеки її близьким, ані спокою їй самій.

Уранці 7 квітня Остін, який стояв на варті в досвітні години, побачив, як Дінго, сердито гавкаючи, кинувся до річки. Негайно ж із грота вибігли місіс Уелдон, Дік Сенд і негри. Мабуть, щось сталося.

— Дінго відчув поблизу людину або якусь тварину, — сказав юнак.

— У будь-якому разі, це не Негоро, — зауважив Том, — на нього Дінго гавкає з особливою люттю.

— Але куди ж подівся Негоро? — запитала місіс Уелдон, кинувши скоса на Діка погляд, значення якого зрозумів лише він один. — І якщо це не Негоро, то хто б це міг бути?

— Зараз довідаємося, місіс Уелдон, — відповів Дік. І, вже звертаючись до Бата, Остіна й Геркулеса, він додав: — Візьміть рушниці й ножі, друзі мої, йдіть за мною.

За прикладом Діка Сенда кожен із негрів заткнув за пояс ніж і взяв рушницю. Потім всі четверо зарядили рушниці й швидко рушили до берега річки. Місіс Уелдон, Том і Актеон залишилися біля входу в грот, де під доглядом старої Нан спав маленький Джек.

Сонце щойно зійшло. Скелі, що здіймалися на сході, ще приховували його, і піщане узбережжя було в тіні. Але на заході до самого обрію море вже виблискувало під першими сонячними променями. Дік Сенд та його супутники швидко йшли берегом до гирла річки.

Там вони побачили Дінго. Собака нерухомо стояв на місці, немов робив стійку, і гавкав без упину. Ясно було, що він побачив або почув когось стороннього. Старий Том мав рацію: Дінго гавкав не на Негоро, свого давнього ворога. Якийсь чоловік спустився схилом крутого берега. Опинившись на пляжі, він повільно покрокував уперед, намагаючись голосом і жестами заспокоїти Дінго. Видно було, що він побоюється сердитого пса.

— Це не Негоро! — сказав Геркулес.

— Ми нічого не втратимо від такої заміни, — зауважив Бат.

— Ймовірно, це тубілець, — сказав юнак. — Його прихід позбавить нас від неприємної необхідності розлучатися. Нарешті, ми довідаємося, де ми знаходимося!

І всі четверо, закинувши рушниці за спину, швидко попрямували назустріч незнайомцеві.

Незнайомець, побачивши їх, справді був досить здивований. Він начебто не очікував зустріти людей у цій частині узбережжя. Ймовірно, він ще не помітив уламків «Пілігрима», інакше поява на березі моря жертв катастрофи видалася б йому зовсім природною. До речі сказати, уночі прибій розламав корпус корабля, і тепер в морі плавали лише його уламки.

Помітивши, що люди, які йдуть назустріч, озброєні, незнайомець зупинився й навіть зробив крок назад. Рушниця висіла в нього за спиною; він швидко взяв її в руки й скинув з плеча. Його побоювання були зрозумілі. Але Дік Сенд зробив привітальний жест. Незнайомець, безсумнівно, зрозумів, що у прибульців наміри мирні, і після певних роздумів підійшов до них.

Дік Сенд міг тепер розгледіти його.

Це був високий чоловік, років сорока на вигляд, із сивуватими волоссям й бородою, з живими очима, що швидко бігали, засмаглий майже до чорноти. Така засмага буває в кочівників, які вічно мандрують по лісах і рівнинах. Незнайомець носив крислатий капелюх, куртку з дубленої шкіри, схожу на камзол, і штани; до високих — до колін — шкіряних чобіт було прикріплено великі шпори, що дзенькали при кожному кроці.

Дік Сенд з першого погляду зрозумів — і так воно й виявилося, — що перед ним не корінний мешканець. Це був швидше іноземець, сумнівний авантюрист, яких чимало у віддалених і напівдиких краях. Судячи з його манери триматися, ніби навитяжку, і з рудуватої бороди, він, ймовірно, був за походженням англосаксом. У будь-якому разі, він не був ані індіанцем, ані іспанцем.

Здогадка перейшла у впевненість, коли у