Читати книгу - "Піти й не повернутися"

взяли саночки. Раз, два! — закомандував Лукашов, і лейтенант уже не вперше відзначив у думці, що цей сержант усе впевненіше командує в групі. Він і в дорозі усе покрикував на відстаючих, підганяв, наказував. Заклопотаний своїм, Івановський досі про це просто не думав, добре це чи погано. Зрештою, як замикаючий сержант цілком задовольняв його. Замикаючий з нього був чудовий, у такого ніхто не відстане.

— Так, устати. Устати! — неголосно, зі звичною наполегливістю командував Лукашов, який сам уже став на лижі й приготувався в дорогу. З явним зусиллям підвівся Краснокутський, закинув за плече ремінну лямку од волокуші. Один Пивоваров усе ще сидів, прихилившись боком до сіна, і не ворушився.

— Ну, а ти що? Окремого запрошення чекаєш? Пивоваров!

Пивоваров ледь ворухнувся і не встав.

— Що це з вами? — запитав лейтенант.

— Я не можу, — з дивною відвертістю для їхнього становища відповів боєць.

— Як це — не можу?

— Не можу. Покиньте мене…

— Оце номер! — здивувався Івановський. — Ти що, жартуєш?

— Придурюється він, а не жартує! — розізлився Лукашов, прикрикнув: — Ану встати!

Худорлявий слабосильний Пивоваров, очевидно, не розраховував на таку дорогу і вже дійшов до краю у своїх і без того не дуже великих можливостях. Навряд чи від нього можна було чогось добитися, але й залишати його під цим стіжком так само було неможливо.

— Ану вставайте! — суворо скомандував Івановський. — Сержант Лукашов, підніміть бійця!

Лейтенант не міг нічого іншого придумати, окрім застосування своєї влади з усією суворістю — тільки вона могла тут діяти. Командир, звичайно, усвідомлював безсердечність своєї аж ніяк не гуманної вимоги, розумів, що цей загалом покірний і сумлінний боєць заслуговував кращого з ним поводження. Але тепер Івановський затамував у собі будь-яку товариську сердечність, виявляючи саму лише холодну командирську вимогливість.

Лукашову, як видно, не треба було зайвий раз нагадувати, він ступив до бійця і вирвав із снігу палицю.

— Чув? Устати!

Пивоваров немічно заворушився, став підводитись, ніби про щось розмірковуючи і ледве перемагаючи в собі знемогу. Лукашов скипів:

— Годі придурюватися! Встати!

Дужим ривком за комір Лукашов спробував поставити бій ця на ноги, але той похилився на спину, підкинувши ногу з лижею. Лукашов смиконув ще — боєць сірим безсилим клубком скорчився в здійнятому ним сніговому вихорі.

Не здолавши у собі дивного, не узгодженого із своїм бажанням почуття, лейтенант круто перекинув на розворот здорову з лижею ногу.

— Відставити, Лукашов!

— Чого там відставити! Няньчитися з ним… бач, прикидається!

— Так, тихо! Він не прикидається. Пивоваров, ану… пару ковтків.

Івановський відчепив з ременя флягу, котру беріг усю дорогу на потім, на завтрашній день, який, судячи з усього, доведеться просидіти в снігу, та на зворотний шлях, що, цілком можливо, буде важчим за цей. Навіть напевно важчим. Принаймні їх зараз не переслідують, їх просто ще не бачили, ніч і завія надійно ховали їхній слід. А що буде завтра? Може так статися, що завтра вони будуть із заздрістю згадувати цю загалом тиху ніч. Але як би там не було сьогодні, та коли група не дістанеться вчасно до місця, то в неї просто не буде цього завтра.

Пивоваров кілька разів ковтнув із фляги, посидів ще, немов роздумуючи, і ослаблено, похитуючись підвівся.

— От і добре. Давай сюди гвинтівку. Давай, давай! А речмішок візьме сержант. Візьміть, Лукашов, у нього речмішок. Дуже мало зосталося. Рукою подати. Зате поки розвидниться, заліземо в ялинник, розвідаємо, видивимось і ввечері такий гармидер влаштуємо. На всю Смоленщину. Тільки б Хакімова дотягти. Як він там, дихає?

— Дихає, товаришу лейтенант, — сказав Краснокутський, беручись за свою ремінну лямку. — А може б, зоставити, га, товаришу лейтенант? Зарити б у стіжок…

— Ні! — твердо сказав Івановський. — Не вийде. А що як німці? Тоді що? Нам жити, а йому пропадати? Що тоді генерал скаже? Пам'ятаєте, він наказував: триматися там один за одного, більше вам не буде за кого триматися.

— Воно-то так, — зітхнув Краснокутський. — Та коли б недаремно тягли…

Це правда, подумав Івановський, може, й даремно. Цілком можливо, що їхні зусилля щодо Хакімова виявляться марними. Скоріше за все, так і буде. Стільки годин боєць непритомний, та ще ця тряска, холоднеча, задубіє, та й годі. Вірогідність такого кінця була надто великою. Та біда й у тому, що фізичні можливості пораненого, мабуть, погано узгоджу валися з силою бійців, які можуть видихнутися раніше, і тоді всім буде непереливки. Івановський, не признаючись навіть собі, починав невиразно відчувати, що Хакімов поступово, але напевно волею фронтової долі перетворювався із хорошого бійця і товариша на мимовільного їхнього мучителя, якщо не більше. Ніхто про те ще не сказав жодного слова, та, певно, усі вони почали відчувати щось подібне в ставленні до цього бідолахи.

Навчений гірким власним досвідом, лейтенант добре розумів, яка це біда — поранений у групі. І справа тут не лише в тому, що втрачено ще одного потрібного бійця. Поранення це надмірним фізичним тягарем лягало на всіх і ставило під загрозу виконання бойового завдання. Тепер вони безумовно спізняться, не зможуть у темряві перейти шосе, зостануться в снігу на полі, де на групу можуть просто натрапити німці. Та як не мучився Івановський від усвідомлення такої безрадісної