Читати книгу - "Піти й не повернутися"

— От… Ледве знайшов… Палиця одна стриміла… Його палиця. Дивлюся, стирчить… А він через десять кроків… Уже снігом замітати почало…

— Що, живий? — запитав лейтенант.

— Живий, але погано. В спину його вдарило. В живіт вийшла, здається.

— Так. Швидко перев'язати!

Ну от, іще один. Неборака Хакімов! Такий старанний, меткий, кмітливий хлопець. З першої зустрічі він сподобався командирові: небалакучий, тямущий. І що тепер з ним робити?

— Я тут трохи обмотав. По куфайці. Непритомний він…

Поки двоє порпалися, перев'язуючи пораненого, Івановський, розслабивши прострелену ногу, розгублено дивився у темряву. Звичайно, Хакімова не залишиш, доведеться нести з собою. Але як? І доки? І що з ним робити завтра? Все було трудно, незрозуміло і погано, але лейтенант з усієї сили намагався приховати від інших свою стурбованість. У тій справі, на яку вони йшли, він має знати все, все уміти й зовні бути втіленням цілковитої впевненості.

— Так. Перев’язали? Лаштуйте зв'язку з лиж. Що, не вмієте? Пивоваров, давай палатку! — вдавано бадьоро командував лейтенант. — Скоріше, скоріше!..

— Хіба так потягнеш? — засумнівався Краснокутський.

— Потягнеш. Знімай з гвинтівки ремінь. Давай хто-небудь ще свій. З нього також усі ремені зніміть. Заберіть патрони. Все, все. І гранати так само. Судник, візьми гранати. Тепер беріться вдвох. Один за ремінь. Так. Ви, Пивоваров, підстраховуйте ззаду. Сміливіше, сміливіше, не бійтеся.

Якось уклавши на зв'язку лиж Хакімова, вони поволокли його в чагарі. Вийшло не дуже зграбно — громіздко й незручно, лижі роз'їжджалися на снігу, а тіло пораненого весь час перевалювалося з боку на бік. Ззаду тяглася глибока борозна в снігу. Невідомо, скільки так можна проволокти.

Але іншого виходу вони не мали. Звідси до своїх не відправиш, залишити теж не було де. Звичайно, тепер їм доведеться пововтузитися. Тепер уже навряд чи встигнуть до ранку.

Група нерішуче пробиралася крізь чагарник. Часто зупинялися, поправляли лижі, ледь утримуючи на них Хакімова. Тягнув Краснокутський; Пивоваров підштовхував і притримував. Лукашов ззаду часом допомагав, покрикуючи на обох.

На щастя, чагарі не завели їх у ліс, як того боявся Івановський, і за якихось півгодини вони знову опинилися в полі. Вітер на відкритому місці подужчав, над землею гуляла віхола. Обліплені снігом, вибравшись на чисте, вони спинилися, щоб перевести дух.

— То що ж робити, лейтенанте? — заклопотано випростався Лукашов. — Так ото його й тягти?

— А що вдієш? Що ви пропонуєте? — з явним незадоволенням спитав лейтенант.

— Може б, залишити де? В селі якомусь? Десь у сараї?

— Ні, не залишимо, — твердо сказав Івановський. — І досить про це.

— Що ж, досить то й досить, — раптом згодився Лукашов. — Тільки чи далеко так потягнемо?

— Треба скоріше, — схопився лейтенант. — З усіх сил, скоріше! Зрозуміло Не озираючись і помітно накульгуючи правою ногою, він подався у темряву. За ним рушили інші.

Усі втомлено, понуро мовчали.

Попередній темп цієї шаленої гонитви був остаточно втрачений, котру вже годину вони волоклися в завії, мов сонні мухи, й лейтенант турбувався лише про те, щоб не втратити напрямку. Раз по раз він спинявся, треба було звіритися з компасом і зачекати волокушу з Хакімовим. Краснокутський і Пивоваров знесилилися, та й сам він хитався від знемоги, в голові п'яно наморочилось од вітру, важко тиснула на плечі зброя, все дужче боліла нога. Та він, як і досі, був попереду і, на диво, не відставав од нього ні на крок Судник. Боєць мав навантаження надміру: окрім своїх пляшок із КС, ніс ще дві кілограмові гранати Хакімова, його гвинтівку, яку не покинули тоді, та його ж речмішок.

Раптом у темряві їм трапився засніжений стіжок, угледівши його, лейтенант звернув з прямої дороги і за хвилину ткнувся знесилено плечем у присипане хурделицею сіно, що дотепер повнилося літніми пахощами. Ноги на лижах ненароком ковзнулися і поїхали вбік, і він м'яко сповз тілом у притрушений сіном замет. Кілька секунд тихо лежав у солодкій знемозі, заплющивши очі й відчуваючи, як усе під ним закрутилося в якомусь сонному бездумному танку. Злякавшись, що засинає, лейтенант великим зусиллям волі примусив себе підвестися. Ні, здається, ніхто не помітив цієї його хвилинної слабкості, від якої він розгубився в ту хвилину більше, ніж від чогось іншого. Тим часом до стіжка підійшов Судник, притягли волокушу з Хакімовим. Останнім, так само знеможено, виповз із мороку Лукашов. Усі мовчки попадали під стіжок.

— Багато ще? — натужно видихнув замикаючий.

— Небагато, небагато, — з неприродною бадьорістю відповів лейтенант. — Але треба поспішати. Там шосе, його ми повинні перейти до світанку. Вдень нічого не вийде.

— Так, усе зрозуміло, — сказав Лукашов. — Тоді потопали.

— Еге ж, треба рушати, — згодився лейтенант, однак йому бракувало сили, щоб одразу відірватися од м'якого боку стіжка.

— Ну,