Читати книгу - "Зневажаючи закон"

— Може, ти й помиляєшся, — пробурмотів Щенсний, але так тихо, що поручик цих слів не почув і повів далі:

— Сорочку ви начебто знайшли у машині, отже, розміри в тебе є. Піджак та штани — це, як кажуть, хто до лісу, а хто к бісу. Ні фірмових етикеток, ані ярликів пральні. Якість середня, елана з домішкою вовни. Капелюх наче з опудала знятий. Торба пластикова, вітчизняного виробництва. Дірява, тому й одяг змокнув.

— Жодних документів, дрібничок?

— Нічогісінько більше. Я шукав плями крові, не знайшов, але треба звернутися до експертів з лабораторії. Відвезеш це лахміття туди?

— Ні, в «малюка» я його не зможу вмістити. Привези до управління сам, у тебе ж великий «фіат». І повідом мене, коли з'явишся.

У квартирі Якуба Уража було зібрано досить багато відбитків пальців. Більшість належала одній особі, й можна було вважати, що то був хазяїн. Однак техніки ще знайшли відбитки щонайменше трьох інших людей. Деякі були досить виразні, інші — слабкі, затерті. Коли Щенсний спитав експерта щодо статі цих трьох, той знизав плечима й зацитував уривок з «Криміналістики» професора Бруно Холиста, де було сказано, що такі оцінки «… або в принципі неможливі, або потребують додаткових деталей».

— То й шукай, магістре, тих деталей! — роздратовано наказав Щенсний. — Ти ж розумієш — у квартирі, де ніколи не відчиняли вікон і не прибирали, створено просто-таки ідеальні умови для дослідження підлоги, фарби на меблях і навіть крові. Дощ їх не змив, вітер не здмухнув. Ну добре, добре, я жартую. Постарайся, чоловіче! Для мене це дуже важливо.

Експерт любив майора, тому справді постарався, оскільки ж був добрим фахівцем, то окреслив трьох «незнайомих» як чоловіків, найімовірніше — молодих, з делікатною, добре доглянутою шкірою на пальцях, особливо в одного.

— Злодії, — констатував Кренглевський. — Пошукаємо в дактилоскопічних картах.

— Або злодії, або музики, — зауважив експерт. — Такі пальці бувають у піаністів, скрипалів… А от у гітаристів шкіра на пальцях потовщується.

— Тоді вважатимемо, що до Уража жоден гітарист не приходив.

— Може, я й помиляюсь, — незворушно, наче сам собі, говорив експерт, — але отой, з делікатними пальцями, мусить бути рудий. Як його знайдете, то скажіть, чи мав я рацію.

Майже зразу пощастило натрапити на іншого гостя Якуба Уража. За картотекою, він мав багате минуле. Двадцятитрирічний Вальдемар Козік, попросту Мандоліна, дарма що не грав на жодному музичному інструменті, чотирнадцять разів ставав перед судом за грабунки, крадіжки і хуліганство.

Козік мешкав на Маримонті[11], був одружений, мав дітей, раз на тиждень лупцював свою благовірну, а як напивався — то й частіше. Вона не лишалася в боргу, і коли доходило до бійки, то в кімнаті ширяли тарілки, ніжки від стільців, черевики — усе, що трапляло під руку. В такі часи призвичаєні сусіди на день або два забирали до себе їхніх дітлахів. Потім подружжя доходило згоди, діти вертались додому, й певний час, щоправда, короткий, панував спокій. Теоретично Мандоліна працював на різних будовах, практично ж — крав, спочатку де та як доведеться, потім, набравшись досвіду, заздалегідь намічав об'єкти крадіжок.

Дільничний поінформував Щенсного, що саме зараз Козіки перебувають у стані війни, а діти в сусідів. Краще за все під'їхати патрульною машиною до кіоска, а звідти трохи пройти пішки, бо як подружжя побачить міліцію, то враз укладе перемир'я і кудись чкурне. Приходити треба десь на світанку, коли вони вже трохи потомляться від баталії й дріматимуть.

Так і зробили. Козікова була ще не така п'яна, аби не зрозуміти, що «забирають законного чоловіка», і страшенно розлементувалась. Міліціонери не реагували, знаючи, що нічого з нею не вдієш. Та коли Мандоліну вже виводили з дому, жінка раптом замовкла, щось собі зметикувала й крикнула навздогінці:

— Як повернешся, то ще докладу, бо я не скінчила!

Вальдемар знехтував погрозу. П'яний, увесь у синцях, наставлених дружиною, він ліниво міркував, чому його забирають і чи не підклав йому свиню котрийсь дружок. Опинившись у відділенні міліції, він трохи прочуняв і спробував поводитися зухвало, та з того нічого не виходило — за спиною він не відчував підтримки агресивного натовпу, ніхто його не відбивав, не витягав з патрульної машини; про таке він колись розчулено оповідав скупникові. Згадка про скупника навернула його до іншої думки: наче він уже чув чи то про зникнення, чи навіть про смерть Уража. А може, злякався Вальдемар, скупника цапнули й тепер він виказує всіх постачальників?

Але обміркувати це Вальдемар уже не встиг, бо Щенсний і Кренглевський узяли його в роботу. Докази, тобто відбитки пальців, зняті у квартирі Уража, лежали на столі поряд з дактилоскопічною картою. Мандоліна був не аж такий дурний, щоб не зробити найважливішого висновку: скупник продає! В такому разі не було сенсу ускладнювати собі життя.

— Ну, ходив я до нього. Раз чи два, — промимрив він, утупивши очі в стелю. — Хіба заборонено?

— Для чого?

— Що «для чого»?

— Для чого ти туди ходив?

— А так. У гості. Яке ваше діло!

— Попрошу ввічливіше.

— А я не вмію розмовляти з мен… з міліціонерами.

— Звикнеш. Що ти носив Уражеві?

— Ой, велике тобі діло! Ну, годинника.

— Скільки годинників? Ну, кажи!

— Може, й три, не пам'ятаю.

— Скільки перснів?

— Та чи можу я все пам'ятати?!

— Скільки перснів?

— Ну… шість… чи щось біля того…

— Скільки браслетів?.. Скільки Ураж тобі заплатив?.. Хто ще йому носив?..

І так — кілька годин. Після цього Щенсний вже цілком ясно усвідомлював ситуацію. Ураж був скупником великого калібру. Він ховався на Празі, в брудній квартирі, скуповував у злодіїв коштовності й валюту. Але ким він був насправді? А перш за все — де він?