Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

мисливця своїх товарок. Тоді й цей чоловік, що так зненацька з'явився за прилавком… Але ні!.. То вже ти позичив у страшка очі. Заспокойся. Перевір, чи не йдуть за тобою назирці. Поміркуй, чи варто зразу потикатися на інші явки, а чи, може, скористатися з давніх, своїх, ще довоєнних зв'язків.

Ще у сороковому році, коли йому довелося виконувати завдання абверу, він переховувався тут, у Кам'янці-Бузькій, у сестри свого підручного Романа Капшука. Тоді вони підірвали водокачку на станції в Золочеві й, тікаючи, забігли аж сюди. Сестру Капшука звали Килиною. Чоловік її теж був тоді за кордоном, на вишколі в Кракові. Вбили його в сорок першому. Хтось вистрілив з горища, коли «Нахтігаль» крокував повз пам'ятник Міцкевичу в Львові. Чи знає Килина про те, чи ні? У неї тоді ще була донька… Скільки ж це вже їй, коли жива? Десь років шістнадцять… Гай-гай, як час летить.

Вулиця досить швидко вивела на околицю, й Тур угледів будиночок Килини. Спочатку він видався йому покинутим. Двоє вікон, що виходили на вулицю, прикриті віконницями, двері на замку. Правда, на ганку стоїть відро з водою, завіси у хвіртці, хоч і поіржавіли, але відчиняють їх частенько. І стежина до ганку втоптана. Ні, тут люди живуть, але які? Може, й у Килини, як у того Івана, що спалив свою хату, лишилася до них тільки ненависть?

Повагом пройшли до кінця вулиці й опинились у полі. Тут протікала річечка, через яку було перекинуто дерев'яний місток. Над ним низько схиляла віти стара верба.

— Трохи зачекаймо тут, — сказав, спираючись на поручень.

— А таки час і відпочити. Зранку ходимо… — Стефа присіла на брус біля його ніг і звела догори очі. — А мо ся заблудили?

— З тобою недовго й до блуду.

Стефа лукаво посміхнулась і враз підвелася, легко скочила на поручень. Хотіла щось сказати грайливе, зазивне та, поглянувши на нього, скисла.

— І чого ви такий похмурий? Та посміхніться, адже весна! Он і стара верба в котики вбралася, а ви…

— Весна для мене — нещаслива пора, Стефцю.

Почувши те «Стефцю», вона підсунулась до нього ближче.

— То раніше так було… Тепер все по-іншому піде.

— З якого дива?

— Тому що я буду поруч… А я приношу щастя, їй-право! — Стефа дзвінко засміялася. Війнув вітерець, погнав плесом річечки дрібну хвилю, і здалося, той сміх застрибав по її гребінцях золотими зайчиками. Знову щось ворухнулося в його зашкарублому серці. Ніби згадка про давно минулу молодість. А чи так вже давно вона минула? Тур ще дужче насупився. Щось муляло йому. Якесь тривожне передчуття скородило душу, проте він таки спромігся на відповідь:

— Дай боже, щоб справдилися твої слова… — Він простяг їй обидві руки. Стефа торкнулася своїми тремтливими пальцями його долонь і застигла в чеканні. Їй здавалося, що ось-ось він підхопить її на руки й почне цілувати, але він дивився не на неї. Зовсім буденним, терпким голосом мовив:

— Злазь із свого сідала. Здається, Килина прийшла.

— Яка Килина?

— Та, до якої ми в гості йдемо…

Стефа давно звикла ні про що не розпитувати зверхників. Покірливо злізла з поручня, взяла з бруса валізу й подалася слідом за Туром. На третьому від краю подвір'ї хтось порався. Коли підійшли ближче, впізнав Килину. Вона, хоч і постаріла, проте з виду не дуже змінилася.

— Слава Йсу, господинько…

— Навіки… — відповіла, не розгинаючись.

— Чи приймете гостей, Килино?

Вона важко сперлася на держак лопати і, затулившись од сонця долонею, поглянула на прибулих.

— Кого це бог приніс? Ой, та невже ви, Василечку?! — скрикнула Килина й сама собі затулила рота. А очі забігали по сусідніх хатах — тривожилась, чи не бачить хто.

— Це справді ви, пане Василю? Чи, може, я того…

— Я, Килинко, я… — Він підійшов ближче, посміхнувся і пригорнув її до себе, шепочучи: — Нехай бачать. Скажеш, родичі завітали…

— Авжеж, авжеж… Та заходьте хутчій до хати, бо тут кругом очі, та все лихі, смуччі…

У хаті напівтемрява. Десь із другої кімнати пробивається крізь шпарини у розсохлих дверях мерехтливе світло.

— Ти сама?

— А так… Дана в Калуші. Там батьки. В них вона й живе, і працює там… Заміж вийшла.

— Ми до тебе ненадовго. Може, яку ніч, другу переночуємо.

— Та будьте, скільки вам треба. А це ж хто? — пильно зиркнула на Стефу.

— Дружина, — впевнено сказала Стефа. — Давайте знайомитись.

Жінки потисли руки й, здається, зразу все зрозуміли одна про одну без слів.

— Та що ж це ви стоїте? Розбирайтесь, сідайте. Зараз на стіл зберу.

— Ми дещо з собою маємо, — сказала Стефа, дістаючи з валізи сало, яйця, хліб.

Жінки заходилися поратись біля столу, а він приліг на канапі трохи відпочити. Мав намір якусь хвильку навіть подрімати, та кляті думки закрутились у коловороті й відігнали сон. Ще й ще раз пригадував маршрут, тих, з ким доводилося стикатись у дорозі, чиї обличчя запам'ятались, і не знаходив похибки. Виходить, це 135-й підсунув йому биту карту. Чи й сам про те не відав, а чи навмисне, а ще гірше, коли з чиєїсь підказки направив до тієї червонопикої касирки. Така зручна явка. Навкруги вирує ярмарок, сотні людей заходять і виходять з крамниці… А той, за прилавком, звідки він взявся? Заступив дівчину серед дня. Не на початку зміни… А може, то його донька допомагала батькові, поки обідав вдома, зі Львова повернувшись? Ймовірно й таке…

Це все ще на підступах до Леміша, а як обернутися з ним. Що йому сказати, коли до справи дійде?

— Пане Василю,