Читати книгу - "Завдання Героїв"

Тор та Ріс продовжували мовчки йти у бік казарми. Вони тримали швидкий темп. Тор знав, що його чекають брати і питав себе – як вони приймуть його? Чи будуть вони заздрити і ревнувати, тому що Тору дісталось так багато уваги? Чи будуть сміятись над ним через те, що його принесли назад через каньйон? Або, можливо, вони нарешті приймуть його.

Тор сподівався, що станеться останнє. Він втомився від боротьби з іншими хлопцями Легіону і більш за все на світі хотів відчути свою приналежність. Він хотів бути прийнятим в якості одного з них.

Казарми вже були у полі зору, але розум Тора зайняло щось інше.

Гвендолін.

Тор не знав, як поговорити про це з Рісом, враховуючи те, що вона була його сестрою. Але він не міг весь час утримувати це в собі. Тор не міг забути зустріч з цим грізним членом королівської сім’ї, Алтоном. Він весь час запитував себе – скільки із всього сказаного ним було правдою. Частина Тора боялась обговорити це з Рісом, не бажаючи ризикувати втратити нового друга через його сестру. Але іншій частині було цікаво, що думає Ріс.

“Хто такий Алтон?” – нерішуче запитав Тор.

“Алтон?” – перепитав Ріс – “Чому ти питаєш про нього?”

Тор знизав плечима, не знаючи, що відповісти.

На щастя, Ріс продовжив.

“Він хоча і грізний, але один з найнезначніших членів королівської родини. Алтон – троюрідний брат Короля. А що, йому від тебе щось потрібно?” – Ріс примружився. – “Гвен? Я так і знав. Я мав попередити тебе про це”.

Тор повернувся і подивився на Ріса, бажаючи почути більше.

“Що ти маєш на увазі?”

“Алтон – хам. Він волочиться за моєю сестрою ще з тих пір, як навчився ходити. Він упевнений, що вони одружаться. Моя мати, здається, теж упевнена у цьому”.

“А вони одружаться?” – запитав Тор, дивуючись наскільки серйозно звучить його голос.

Ріс подивився на нього і посміхнувся.

“Друже мій, ти закохався в неї, чи не так?” – реготнув Ріс. – “Це сталося швидко”.

Тор почервонів, сподіваючись, що це було не так очевидно.

“Одружаться вони чи ні, буде залежати від почуттів моєї сестри до нього”, – сказав нарешті Ріс. – “Якщо її не змусять взяти шлюб. Але я сумніваюсь, що мій батько піде на це”.

“І що вона відчуває до нього?” – Тор боявся бути занадто надокучливим, але йому потрібно було це знати.

Ріс знизав плечима. – “Ти повинен запитати її сам про це, я думаю. Я ніколи не говорив з нею про це”.

“Але чи може твій батько змусити її взяти шлюб з ним?” – допитувався Тор. – “Невже він здатний на таку річ?”

“Мій батько може зробити все, що захоче. Але це між ним і Гвен”.

Ріс розвернувся і подивився на Тора.

“До чого всі ці запитання? Чому ти заговорив про це?”

Тор почервонів, не знаючи, що сказати.

“Просто”, – видавив він нарешті.

“Просто!” – розсміявся Ріс. – “Звучить непереконливо, як для “просто”!”

Ріс розсміявся голосніше. Тор був збентежений, що уявив собі, що він подобається Гвен. Ріс простягнув руку і твердо поклав її на плече Тору.

“Послухай, старий”, – сказав Ріс. – “Єдине, що ти маєш знати напевно про Гвен – вона знає, чого вона хоче, і вона отримує те, що хоче. Так завжди було. Вона така ж вольова, як і мій батько. Ніхто і ніщо не може змусити її зробити щось таке, чого вона не хоче. Так що не хвилюйся. Якщо вона вибере тебе, повір мені, вона сама дасть про це знати. Зрозумів?”

Тор кивнув, почуваючи себе краще. Так завжди траплялося після розмов з Рісом.

Він підняв голову і побачив перед собою величезні ворота казарми Легіону. Він був здивований, побачивши декілька інших хлопців, що стояли біля воріт, ніби чекаючи на них. Ще більше він здивувався, коли помітив, що вони посміхались та вигуками вітали їх. Вони кинулись вперед, схопили Тора за плечі, обхопили руками і потягли його всередину. Тор був вражений доброзичливістю інших хлопців.

“Розкажи про Каньйон. Як там на іншій стороні?” – запитав один із них.

“Якою була та істота? Та, яку ти вбив”, – запитав інший.

“Я не вбивав чудовисько”, – запротестував Тор. – “Це зробив Ерек”.

“Я чув що ти врятував життя Елдену”, – сказав ще один хлопець.

“Я чув, що істота напала на вас, коли ви не мали ніякої зброї”.

“Тепер ти один з нас!” – почувся крик, який підхопили й інші, вітаючи Тора, як давно втраченого брата.

Тор не міг у це повірити. Чим більше він слухав цих хлопців, тим більше він розумів, що вони мають рацію. Можливо, він і справді такий хоробрий. Він ніколи не думав про це. Вперше за довгий час він став почувати себе так добре. Найкраще у цьому було те, що він, нарешті, відчув свою приналежність до цих хлопців. Неначе гора впала з плечей Тора.

Тора привели на головний полігон, де перед ним стали біля десятка членів Легіону разом з воїнами Срібла. Всі вони доброзичливо дивились на нього. Кожен вийшов і поплескав рукою по спині Тора.

Колк зробив крок вперед і всі замовкли. Тор вже приготувався, адже Колк завжди показував тільки презирство до Тора. Але тепер, на подив Тора, Колк дивився на нього з повагою. Хоча він не міг посміхатись, але вже і не хмурився. Тор міг заприсягтися, що побачив щось на зразок захоплення в очах Колка.

Колк зробив ще один крок, взяв невеличкий значок, на якому був зображений чорний сокіл, і прикріпив його на груди Тора.

Значок Легіону. Тора було прийнято. Нарешті він став одним із них.

“Торгрін з Південної Провінції Західного Королівства”, – урочисто промовив Колк – “Ми раді вітати тебе у Легіоні”.

Хлопці радісно закричали, потім кинулись на Тора, підхопили його на руки і почали підкидати.

Тор не міг усвідомити, що відбувається. Він навіть і не намагався. Він просто хотів насолодитись цим моментом. Тепер, нарешті він відчув свою приналежність.

Колк обернувся до інших хлопчаків.

“Добре, хлопці, заспокойтесь”, – сказав він. – “Сьогодні особливий день. Більше не буде ніякої поліровки і прибирання кінського гною. Тепер прийшов час для справжніх тренувань. Це день зброї”.

Хлопчаки розвернулись, збуджено галасуючи, і побігли за Колком, який йшов до величезної круглої будівлі з дубу, прямо у блискучі бронзові двері. Тор йшов в оточенні інших, серед піднесеного гомону. Поряд з Тором йшов Ріс, О’Коннор також приєднався до них.

“Не думав, що знову побачу тебе живим”, – сказав О’Коннор, посміхаючись і ляскаючи Тора по плечу. – “Наступного разу, дозволь мені прокинутись першим, добре?”

Тор тільки посміхнувся у відповідь.

“Що це за будівля?” – запитав Тор Ріса, коли вони підійшли ближче. Величезні залізні заклепки на дверях підкреслювали важливість конструкції.

“Будинок зброї”, – відповів Ріс. – “Це місце, де вони зберігають усю нашу зброю. Іноді вони навіть дозволяють поглянути на неї, а з деякими екземплярами потренуватись. Все залежить від того, чого хочуть навчити”.

Шлунок Тора стиснувся, коли він побачив, як Елден наближається до них. Тор приготувався до погроз, але на його подив, Елден дивився на нього з повагою.

“Я хочу подякувати тобі”, – сказав він, принижено опустивши очі. – “За те, що врятував моє життя”.

Тор був ошелешений. Він ніколи не чекав такого від Елдена.

“Я був неправий щодо тебе”, – додав Елден. – “Друзі?” – спитав він.

Він простягнув руку.