Читати книгу - "Нащадки скіфів"

Тим часом процесія підійшла до кибиток, оздоблених незрозумілими химерними малюнками. Були тут і пантери-поскіни, були й леви, і олені. Все було намальовано грубими рисами на повстяних наметах.

— Очевидно, всі ці малюнки мають релігійне призначення, — зауважив археолог, який майже зовсім заспокоївся. Принаймні зовні в ньому не було помітно і слідів недавнього збудження.

Скіфи спинилися. Біля великої кибитки стояв старий віщун. Тепер, крім льняної жіночої сукні, на ньому був довгий червоний плащ, теж прикрашений химерними малюнками звірів і птахів. Віщун стояв в урочистій позі, наче ждав прибуття полонених чужинців.

— Старий шахрай дає нам зрозуміти, який він поважний птах, — пробурмотів Артем, — Ех, не моя тут сила, а то б я йому!..

— Тихіше, Артеме. Не забувайте, що ми в його руках, — зауважив Іван Семенович. — Я ж просив, аби ви були стримані.

Старий віщун урочисто вигукнув коротке закляття, вказуючи то на кибитку, то на полонених чужинців. Найближчі скіфи відразу відступили на кілька кроків назад, ніби побоюючись торкнутися чужинців та їхньої страшної поскіни. На їхніх обличчях промайнув страх. Справді, віщун тримав у руках цих заляканих людей!

Віщун кінчив закляття. Не дивлячись на чужинців, він одійшов убік. Але тепер підійшли дужі жінки-помічниці. Тримаючи в руках напоготові кинджали, вони вказали полоненим на вхід до кибитки.

— Очевидно, доведеться заходити туди, — пояснив Дмитро Борисович. — Тут ніякого перекладу не треба. Так, Іване Семеновичу?

— Вибирати нема з чого, — відповів той.

І він перший увійшов до кибитки, відхиливши шматок повсті, що правив за двері. Ліда йшла остання. Дівчина дуже втомилась, більше всього на світі їй хотілося відпочити. Вона плекала надію, що, може, хоч зараз їм дадуть спокій, дадуть мирно спочити.

Вона увійшла й подумала: треба прикрити повсть, може, ці люди зрозуміють, що чужинці хочуть залишитися самі. Оглянувшись, Ліда взялася рукою за повсть. Погляд її мимоволі сковзнув за отвір кибитки. І те, що вона побачила, змусило її спинитися біля входу і пильніше придивитися, забувши про втому.

Серед натовпу скіфів вона побачила кривобокого, який, очевидно, разом з усіма прийшов сюди. Підійшовши до старого віщуна, він щось казав йому, поглядаючи на кибитку. Кривобокий збуджено жестикулював. Не розуміючи жодного слова, Ліда все-таки збагнула: кривобокий вимагав від віщуна, щоб той оддав йому щось з кибитки. Але віщун не погоджувався, вперто хитаючи головою. Кривобокий наполягав на своєму.

Ця розмова тривала хвилину. Ліда відчувала, як у неї часто калатає серце. Вона не знала, чого вимагає кривобокий, але їй чомусь здавалося, що йдеться про щось дуже серйозне. Що саме? Чому це так непокоїть її?..

Віщун дедалі уважніше слухав свого співбесідника. І нарешті Ліда побачила, як він наче кивнув головою. Обличчя кривобокого скривилося в задоволеній посмішці. Він пильно подивився на віщуна, наче перевіряючи: чи справді той погодився? Віщун знову стверджувально кивнув головою.

Тоді кривобокий скіф хутко зиркнув у бік кибитки. Очі його виблискували, обличчя сяяло від задоволення. Його погляд був такий гидкий, що Ліда здригнулась. Їй здалося, що очі кривобокого відшукали її за повстю і спинилися на ній… Дівчина відсахнулася від отвору, ледве втримавшися на ногах.

Далі вона нічого не бачила. Натовп закрив від неї і старого віщуна, і його співбесідника, який навіював на неї таку незрозумілу огиду.

— Лідо, чого ви затрималися там? — почула вона голос Івана Семеновича. — Ідіть сюди, тут є цікаві й важливі новини.

Ліда швидко повернулася, глянула на товаришів і застигла від здивування. Ні, цього вона ніяк не чекала!

Ті товариші, посідавши на килимі, розмовляли з… Варканом, який невідомо звідки взявся в кибитці. Молодий скіф напівлежав у дальньому кутку кибитки і був вкритий повстю. Виднілася тільки його голова в шоломі.

— Варкан! — здивовано мовила дівчина, широко розплющивши очі. І раптом зашарілася, побачивши, як молодий скіф дружньо всміхається їй, почувши з її вуст своє ім’я.

— Та йдіть-но сюди, Лідо! Чи ви злякалися Варкана? — засміявся Іван Семенович.

— Але… як він опинився тут? — усе ще не подолавши ніяковість, спитала дівчина.

— Це все зараз пояснить нам Дмитро Борисович. На жаль, він, як ви знаєте, єдиний серед нас, хто може порозумітися з Варканом. Дмитре Борисовичу, ми чекаємо!

У напівтемній кибитці, куди присмеркове світло проникало лише крізь круглий отвір угорі, точилася своєрідна розмова. Четверо людей могли порозумітися з п’ятою тільки за допомогою одного Дмитра Борисовича. Артемові було доручено стежити за входом до кибитки. Це було перше, чого зажадав по своїй появі Варкан. Він лежав на долівці, майже цілком закритий повстю. В разі тривоги він міг накрити голову повстю — і таким чином лишитися непоміченим для скіфів, якщо вони увійшли б до кибитки.

Варкан тихо й швидко розповідав. Зрідка Дмитро Борисович спиняв його і просив повторити чи пояснити те, чого йому не щастило зрозуміти одразу. Кожні дві-три хвилини Дмитро Борисович перекладав частину розповіді Варкана. Поспішаючи, він ковтав слова й допомагав собі жестами своїх рухливих рук. Потім знову слухав Варкана — і знову перекладав.

— Сколот, бачте, тоді нічого не міг зробити, — говори Дмитро Борисович, перекладаючи. — Віщунові, як ми й самі зрозуміли, вдалося скористатися з наближення грози, він налякав скіфів тим, що боги кидатимуть з-за хмар каміння… тут іноді трапляється таке…

— Цілком зрозуміло, — зауважив геолог.

— Тому скіфи й пішли за віщуном, почали вимагати, щоб Сколот віддав нас йому. А тут іще почався грім… Сколот змушений був поступитися, бо побоювався, що між прихильниками віщуна та його дружиною почнеться бійка. І тепер ми в руках старого віщуна, який