Читати книгу - "Айхо, або Полювання на шпигуна"

Скинувши залишки сорочки, я змайстрував щось схоже на подушку, підмостивши обережно під голову пораненому.

— Я не залишу вас, Майстре! Ви… ви… — я замовк, не в змозі підібрати слів для вдячності.

Легка усмішка з’явилась на пересохлих устах.

— Хто поранив вас?

— Чорна душа Спока спустилася до Вічних Підземель Темних Пращурів. Його вже можна не остерігатись.

Я зовсім не засмутився:

— Спок був один?

— Ні, але іншого викрадача я не бачив. Скоріше за все він утік, — і Авгус скривившись, вхопився за рану.

— Майстре, як вам допомогти, я все зроблю…

— Якщо справді хочеш помогти — біжи за підмогою.

— Але, як залишу вас?

— Тут ти не допоможеш. Знайди когось із Майстрів — разом зможете винести мене із підземелля.

Не гаючи більше часу я кинувся за поміччю. Не знаю, чи від хвилювання, чи просто пощастило, але я швидко знайшов псевдо-криницю. А вже в дверях зіштовхнувся з Зуфаром і Майстром Варгулем.

Авгуса перенесли до будиночка дідуся.

Нагорі ще не приходила до тями Делея. Я страшенно нервував. Півночі калатав усілякі бовтанки, розтирав зілля, варив для пораненого і подруги трави. Але Майстер Варгуль не підпускав до пацієнтів. Лише скуштувавши моє вариво, змирився і взяв у помічники. Зуфар поривався до Делеї, та Майстер заспокоїв, що дівчина давно пришла до тями, але зараз міцно спить.

Авгус на диво швидко поправлявся. Рана щомиті набувала нового обрису. Але тепер сумні сині очі уникали зустрічі з моїм стурбованим поглядом. Пригадуючи все, що трапилось, я і не наполягав. Та на вчителя віднині дивився іншими очима. Він, майже, мій ровесник, але уже Майстер. Вихованець Університету Тіней. Сам Тінь. Раніше цей факт викликав засторогу. Але тепер я захоплювався Авгусом і поважав ще більше!

Майстер Варгуль зробив останню перев’язку і сказав, що на сьогодні нарешті усе. Пораненому необхідні спокій і тиша.

— Хм-м-м а надворі вже світає. Ніч швидко минає, коли заповнена турботами дня. Айхо, як твоя голова? Розтерті мізки омантри допомогли? А як руки?

— Дякую, Майстре, голова не паморочиться, — чемно всміхнувся я, а сам з огидою пригадав жахливу розтерту кашу, яка відгонила сечею.

Але потрібно віддати належне Варгулю: я почувався як новенький. Провівши лікаря до дверей, спитав:

— Майстре, коли Делея прийшла до тями, вона розповіла щось про нападників?

— Ні, лише бурмотіла: «Це він, це він».

— А імен не називала?

— Ой, Айхо. Делея була в такому стані, що навіть якби і називала, все одно це нічого не означало.

— Та все ж! То називала когось?

Лікар голосно зітхнув:

— Слухай, може і називала. Я сьогодні з самого ранку на ногах. Пробабрався цілий день із пацієнтами. То патруль отруїли, тепер ще цілу ніч від Авгуса не відходив. Дай спокій! Я зараз не згадаю власного імені, не те що чужого, яке бурмотіли у нервовій лихоманці.

— Хтось отруїв патруль?!

— Ой, все забудь. Я падаю з ніг. Додому і спати. Чого і тобі бажаю. Якщо хочеш швидше поправитись. Бувай!

І Майстер поспішно зачинив двері.

У вікні уже сірів новий день, я загасив свічу, що горіла біля пораненого Майстра і обережно, щоб не потривожити хворого, ступив на скрипучу сходинку.

— Зачекай, — почув за спиною.

Я зустрівся з глибокими, яскраво синіми очима Авгуса, через край переповненими якимось невимовним обпікаючим смутком. Здивувався, бо до цього часу Майстер не зронив ні слова, відвертав бліде обличчя, ховав погляд.

— Вам потрібна допомога, Майстре?

— Допомога?.. — приречено протягнув Авгус, і, здалося, беззвучно розсміявся. — Так. Але… ніхто не в змозі мені допомогти…

Вчитель прикипів чіпким синім поглядом:

— Я хотів поговорити з тобою, — і Авгус легко піднявся з постелі, ніби і не лежав ще декілька годин тому, стікаючи кров’ю.

— Майстре, вам не можна вставати! — жахнувся я.

— Та зі мною все гаразд! — учитель роздратовано зірвав пов’язку з рани, з якої мала б хлинути кров. — Бачиш, загоїлось, як на агуці! Точніше, як на павукові!

Вчитель опустив очі, демонструючи повністю затягнуту, покриту блідим рубцем, ще недавно криваву рану.

— Не може бути! — не вірячи очам випалив я і схаменувся.

— Так, Айхо, ми Арахніди — живучі! — якось до болі тужливо звучало незрозуміле роздратування Авгуса. — Напевне, ти ще не бачив такого… ну, я не про рану…

Я розгублено кивнув, згадавши недавні події в підземеллі.

— Знаю, це жахливо… — бліде обличчя учителя у світлі тьмяного світанку посіріло. — Взагалі-то буває і гірше. Мені ще пощастило, — і Майстер сумно всміхнувся, — пощастило залишитися в людському тілі. Розумієш, Айхо, учні про це не знають. І навіть не всі викладачі…

— Невже я схожий на патякало?

— Ні, — нарешті по-справжньому всміхнувся Авгус. — На патякало ти не схожий. І це завжди в тобі подобалося.