Читати книгу - "Володар драконів"

Серце у Мухоніжки раптом закалатало як скажене.

— І хлопчика теж? — видихнув він.

— А чому ні? — Кропивник ліниво позіхнув, відкриваючи погляду Мухоніжки глибини своєї золотої пащі. — Ці двоногі задаваки зовсім непогані на смак.

І відображення Кропивника зникло. На каламутній поверхні води знову плавав лише пил. Мухоніжка відійшов від краю цистерни, обернувся — і здригнувся. Вгорі на сходах стояла Сірчана шкурка з порожньою пляшкою з-під води в руках.

— Ви тільки подивіться, — глузливо мовила вона і стала не поспішаючи спускатися сходами. — Що це ти тут робиш? Ти ж начебто збирався гуляти?

Гомункулус хотів прослизнути повз неї, але Сірчана шкурка загородила йому дорогу. Він озирнувся назад через плече. Край цистерни був надто близько. Плавати він не вмів. Сірчана шкурка опустилася навколішки і наповнила пляшку каламутною водою:

— Із ким це ти зараз розмовляв, га?

Мухоніжка відступив подалі від води. Якщо відображення господаря знову на ній з’явиться, йому гаплик.

— Розмовляв? — пролепетав він. — Я розмовляв із самим собою. Зі своїм відображенням, із твого дозволу.

— Зі своїм відображенням? — Сірчана шкурка глузливо похитала головою. Але, обернувшись, вона помітила крука. Він досі сидів на дереві, з цікавістю дивлячись на них. Мухоніжка квапливо рушив сходами нагору. Але Сірчана шкурка міцно схопила за каптан. — Стривай, малий, не поспішай так, — сказала вона. — Чи не з цим чорноперим ти розмовляв?

— Із цим? — Мухоніжка обережно вивільнив каптан із її чіпких лап і удав із себе смертельно ображеного. — Невже я скидаюсь на того, хто може розмовляти з птахами?

Сірчана шкурка знизала плечима, випросталась і заткнула пляшку корком.

— Чесно кажучи, навіть гадки не маю, на кого ти там схожий, — сказала вона. — Але ти мені краще не потрапляй на очі за цим заняттям. Агов, чорноперий! — вона обернулася і глянула вгору, на крука. — Тобі, бува, не знайомий цей малюк?

Але крук лише змахнув чорними крилами і з гучним карканням полетів собі геть.

Барнабас Візенгрунд збирався в дорогу. Не те щоб це були довгі збори, адже зазвичай він завжди брав із собою лише стару, обшарпану сумку, куди влазило кілька сорочок, кілька пар білизни, улюблений светр і пенал з олівцями. Крім того, він завжди возив із собою фотоапарат і товстий, весь у плямах, блокнот, схожий скоріше на альбом, куди він записував всі історії, які йому траплялося почути. Туди ж він вклеював фотографії, туди ж копіював знайдені ним написи, там же робив замальовки за розповідями людей, які зустрічали ту чи іншу казкову істоту. Професор заповнив уже більше сотні таких блокнотів альбомного кшталту. Усі вони стояли у нього вдома в робочому кабінеті, акуратно розсортовані за породами казкових істот і за тим місцем, де вони зустрілися. А цей альбом, подумав Барнабас Візенгрунд, ніжно погладжуючи корінець, посяде спеціальне місце на його полицях, тому що в нього вклеєна фотографія Лунга. На знак подяки за свій порятунок дракон дозволив йому себе сфотографувати.

— Не можу дочекатися, аби почути, що скаже з цього приводу Віта, — зітхнув професор, запихаючи альбом у сумку. — Вона завжди боялась, що дракони вже всі вимерли.

Із задоволеною посмішкою він узяв рушника і вийшов у вечірню пітьму, щоби вмити перед дорогою спітніле і запилене обличчя. Його намет стояв із самого краю табору, поряд з єдиним колодязем. Неподалік були прив’язані віслюк і кілька верблюдів, що дрімали в тихому вечірньому теплі. Людей зовсім не було видно. Табір наче вимер. Більшість його мешканців подалися до розташованого неподалік міста. Решта спали в наметах, писали листи додому або сиділи над своїми робочими записами.

Барнабас Візенгрунд підійшов до великого колодязя, повісив рушник на край і витягнув відро чудової прохолодної води. При цьому він тихенько насвистував і поглядав на зорі, яких було цього вечора на небі не менше, ніж піщинок у нього під ногами.

Раптом віслюк і верблюди злякано підвели голови, потім підхопилися і стали, хвицаючи, рватися з прив’язі. Але Барнабас нічого не помітив. Він думав у цей момент про свою доньку — чи виросла вона за той місяць, що він її не бачив. Але тут якийсь дивний шум відірвав його від приємних думок. Звуки, що долинали з колодязя, були схожі на дихання — важке дихання дуже-дуже великого звіра.

Здригнувшись від несподіванки, професор поставив відро на край колодязя і відступив на крок. Йому, як спеціалістові, вже точно було відомо, що з колодязів люблять з’являтися дуже неприємні істоти. Але цікавість завжди брала гору у Барнабаса Візенгрунда над обережністю. Тому він не зробив найрозумнішого у цій ситуації — тобто не повернувся і не побіг, не озираючись, геть. Ні, він застиг на місці і став чекати, що ж такого цікавого виповзе зараз із колодязя. Лівою рукою він схопився за маленьке люстерко, яке носив про всяк випадок у задній кишені штанів. І ще у нього там лежало кілька предметів, які можуть стати в пригоді при небезпечних зустрічах.

Дихання істоти наближалося, стаючи все гучнішим. До нього додався дивний скрегіт у шахті колодязя, наче по грубих кам’яних стінах шкребли сотні залізних кілець.

Професор наморщив чоло. Що б це могла бути за казкова істота? Хоч як він старався, але нічого доречного йому на думку не спадало, тому він на всяк випадок відступив ще на крок. У цю саму мить, коли місяць-молодик саме