Читати книгу - "Подорож у безвихідь"

Через якихось три-чотири хвилини поїзд рушив. Дами здивовано зиркали на свого сусіда по купе, а той наче закляк, не наважуючись на щось спромогтися. І дійсно, Андрій губився в думках, відчуваючи, як росте його занепокоєння, загрожуючи перейти в паніку. Він сів, намагаючись заспокоїтися. Такі самі машини могли належати зовсім іншим людям і опинитися тут випадково. Скільки «Жигулів» ганяє по наших дорогах! А іномарки взагалі заполонили автостради. Але такий збіг… Яка ймовірність, що червона «Лада» та вишнева іномарка саме такої моделі опинилися поруч і саме там і тоді, де й коли зупиняється його поїзд? Надзвичайно мала. А можливо, це ті самі машини, але їхні господарі знаходяться тут у якихось інших справах?

Ні, таке припущення годилося хіба що для того, щоб замилити власні очі. Андрій знову виліз на полицю і ліг. Не варто обманювати себе, треба готуватися до найгіршого. А найгіршим у цій ситуації могло бути, якщо чоловік шість із цих двох машин щойно сіли в поїзд і зараз непоспіхом нишпорять по вагонах у пошуках втікача. Кепська ситуація — не те слово. Якщо припустити, що це все-таки сталося, то вони повинні мали у крайні вагони, тобто в голові та хвості поїзда, і йти до його середини, не пропускаючи жодного вагона, купе, тамбура та туалету.

У плацкартних вагонах легше. А от у купейних доведеться заглядати в кожне купе, а все це час. Якщо туалет зайнятий, потрібно зупинятися і чекати, поки звільниться, адже там може переховуватися втікач! Отже, Андрій має часу не менше, ніж півгодини, заким вони дістануться до середини поїзда. Що можна зробити за цей час? Зупинка навряд чи трапиться… А якщо й так, то вони чатуватимуть біля дверей тамбурів і слідкуватимуть за пасажирами, які виходитимуть з поїзда. Це відпадало. Зірвати стоп-кран? Що це дасть? Вони відразу все зрозуміють, побачать його й кинуться навздогін.

Сховатися? Куди? А дами? Андрій знову впіймав на собі їхні гидливі підозріливі погляди. Можна було закласти голову, що одна з них, якщо не всі разом, одразу побіжать до провідника. А якщо спробувати домовитися з ними? О, ні. Це відпадало на всі сто. А які ще схованки могли бути в цьому поїзді? Андрій перебирав у пам’яті будову вагона й не міг нічого вигадати. Його накривала хвиля паніки, хоч поява у поїзді старих знайомих досі залишалася гіпотетичною. Слід знайти таке місце, з якого було б зручно спостерігати. Для цього підходив тільки тамбур. Треба стояти в тамбурі чужого вагона обличчям до хвоста поїзда, адже в той бік ближче і звідти вони мають з’явитися скоріше. З такої позиції він міг би спостерігати й за тим, що діється у вагоні.

А якщо вони все-таки з’являться? Тоді вихід один — якнайшвидше непомітно зникнути з поїзда. Навіть якщо не буде зупинок.

Андрій відсмикнув пластмасову шторку і взявся за ручки вікна. Було вкрай незручно. Довелося скласти стіл. Він напружився і смикнув фрамугу.

— Оставьтє окно! Что ви сєбє позволяєтє? — це була старша пані.

Він щосили смикнув ще раз. Марно. Вікно виявилося міцно задраєним ще з зими.

— Даруйте, — сказав Андрій. — Душно якось… — і вийшов з купе.

У проході було пусто. Обережно підійшов до тамбура, відчинив двері, огледівся і пройшов у сусідній вагон. Зупинився він аж у тамбурі наступного, поглядаючи у прохід між полицями — це був плацкартний вагон.

Там постійно хтось ходив, у проході з усіх боків мелькали то ноги, то лікті, то голови, тому спостерігати за появою нових людей виявилося вкрай незручно. Одного разу серце його стислося, коли він побачив двох чоловіків, які йшли в його напрямку. Андрій схопився за ручку дверей, збираючись зникнути в переході до іншого вагона, але загальмував. Вони просто йшли, нікуди не зазираючи й нічим не цікавлячись. Це не вони…

Двоє наблизилися і передній взявся за ручку дверей тамбура. Молоді хлопці, здорові. А якщо вони? Андрій посунувся, даючи їм дорогу. Двері відчинилися, і вони, не звернувши на нього уваги, зникли у вагонному переході — тільки застукотіли колеса: отак-так, отак-так…

Минуло хвилин двадцять відколи поїзд рушив з останньої станції. Що робити далі? Де подітися? А що як… Андрій відчув, як умить спітніли долоні й закалатало серце. А що як з голови поїзда вагони переважно плацкартні? Може ж таке бути? А з хвоста, куди він дивиться і звідки чекає появи гостей, — в основному купейні… Щоб оглянути плацкартний вагон, достатньо трьох-чотирьох хвилин. Усе наче на тарілочці. У такому разі, хоч у той бік вагонів і більше, звідти вони з’являться раніше. З’являться несподівано, з-за спини, з вагонного переходу. Андрій розгубився. Він не знав, з якого кінця поїзда чіпляють плацкартні, а з якого купейні вагони. Можливо, закономірності взагалі не існувало. Але встояти на місці він уже не міг. Схопившись за ручку дверей переходу, востаннє оглянув плацкартний вагон.

Отак-так, отак-так…

Молодик у синій джинсовці йшов вагоном, зупинявся й уважно вдивлявся по обидва боки проходу, намагаючись нічого або нікого не пропустити. Ось він затримався біля однієї полиці. Кудись дивиться… Нахилився і потягнувся рукою. Майже відразу випростався, закивав головою, притискаючи руку до грудей…

Його таки вирахували. Цього, у джинсовці, він не пригадував. Звідки ж тоді той може знати Андрія в обличчя? Можливо, бачив, коли його, непритомного, тягли по підлозі металевого гаража?

Тепер це вже не мало значення. І шостим, і сьомим, і хтозна-яким чуттям Андрій відчував — шукають його. Намацав ручку дверей переходу й тихо вислизнув з тамбура. По сусідньому вагону він майже біг. На щастя, вагон купейний. Тут переслідувач, безперечно, затримається довше. Хвилин десять на роздуми та прийняття рішення. Десять хвилин! Що вдіяти? Вискочити у вікно? Попросити провідницю, щоб сховала? А якщо викаже? Тоді все…