Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

— Вона ж… вона ж при дитині цілує свого кота!

— То й що? Ти ж сама кажеш, що коти — великі чистьохи. Тим паче Фантик. Вичесаний, вимитий, доглянутий! Не те, що ця… — Мама зневажливо кивнула в бік Чорнобілки. І, згадавши, що киця — Сашків дарунок, ввічливо підправила: — Ця, сухоребра!..

Ну, можна витримати?!

— Дякуємо за чай, — підвелась із-за столу. — Ми вже ситі!

Гордо покрокувала до кімнати. Сашко, дожовуючи, неохоче поплівся услід.

На уроках почувала щось не те. Ще не знала точно, але гриз якийсь прихований сумнів. Він закрався, щойно вчителька назвала оцінки 7-В за самостійну з алгебри.

Дмитрик сяяв од чергового успіху.

Вадим отримав «двійку» і зверхньо чвиркав крізь зуби:

— Подумаєш, якась ідіотична самостійна! Такі дебільні завдання…

Десь уже чула ці слова. Тільки «незрозумілі завдання»! Усе більший сумнів просвердлював Софійчині думки, коли окрилений «дванадцятками» Дмитрик, не гаючись, записався до математичного гуртка. Щось не те, щось не те, щось не те!

Леле!.. Таж Іваненко — любить алгебру! Любить і любив завжди! Як вона, розтелепа нещасна, проґавила такий важливий факт?! А Казимир не любить!!! І Вадим не любить? Черв’ячок сумніву не втихав і гриз далі.

Вадима не могли залити сусіди, бо живе у власному домі. Вадим ходить у чому завгодно, тільки не в чорному і білому. Вадим не любить малювати, його звуть зовсім не так, як батька, та й батько той гарний, стрункий, рудуватий, як син, і ніяк не товстий.

«Якісь такі незрозумілі завдання!» — цю фразу недавно вимовив… Сашко. Коли приходив просити Софійчиної допомоги з алгебри.

Гнала від себе той нахабний сумнів, як докучливу муху, коли вже поверталась додому. Адже прекрасно знала, що Сашка, який жив у напівпідвалі, сусіди затоплювали. Більше того: тими сусідами були вони — Софійка і її батьки, бо тоді жили над ними. Якось у вмивальнику не було води, й Софійка забула закрутити кран…

Чи ходить Сашко в чорному і білому? Та він завше убогий і сірий, як церковна миша! Як горобець зі смітника! Як… Хвилиночку!.. Яка барва утворювалась, коли Павлик змішував чорну й білу фарби? Сіра! А що було сказано в газеті-під-казці? «Між чорним і білим!» Отже, сіре — це і є між чорним і білим?!.

Черв’ячок усе глибше вгризався в Софійчин мозок. Незчулась навіть, як іззаду хтось вигукував її ім’я.

— Софко! Таж Софко!!! Так урвала, що я вже задовбався доганяти!

Поруч об’явився… Кулаківський!

— Тобі вже, Софко, за тим прилизаним зубрилкою всі інші дрібні в очах? М-да: я ж у іксах так не шарю, як він!

— Хто? — вдала, що не розуміє.

— Ну, не тушуйся, не тушуйся: всім ясно, що ти від новачка прибалділа!

— Кажи, що маєш, бо в мене справи! — хлюпнула холодною водою на палахке вогнище Валового чуба.

— Ти б краще придивилась, як він малює! Мазня і маразм! А малювалка йому все одно «десятки» ліпить: за сімпотну морду і за те, що підлиза!

— Все сказав? — насупила брови од свіжої ідеї. Чи малює Сашко? Хіба оформлення офісу — не прояв малярських здібностей?! Ще один аргумент!

Вадим не відставав:

— Сьогодні, той-го… погода негаліма! Додому йти щось обломно: може, прошвирнемось по скверику? Чи в кафешку? Або на скутері вмажемо, га?

Біла материна сукня? Не пригадує, щоб Сашкова мама вбиралась у щось подібне, але…

— А ще ти, може, той-го… для понту віршика якогось забацала б?..

Сашків батько… Гм… Нічого не знає і про Сашкового батька…

— Софко, то як?

— Га? Ах, так: я спитаю в Сашка!

— Що-о-о? Забити зі мною стрілу ти питаєш дозволу в якогось Сашка? — Вадимів чуб обурено зметнувся вбік. — Чи не в того бомжика?

Дозволу на метання стріли? Софійчині мізки вже зовсім закупорились: якої стріли? Вона в Сашка про батька запитає!

— У його батька? Це типу свекра? Квіточки, колясочка… Шоколадка за двадцять копійок… — Вадим уже люто сплюнув. — Може, ви вже й розписані? Ну, знаєш!..

І швидко пішов геть.

— Е… А?.. — тільки й спромоглася промимрити йому вслід. Що сталось, чого він хотів? Чому образився?

Гаразд, тут головне — думки не згубити. Отож найбільше спілкувалась хіба з його сестрами,