Читати книгу - "Розбійник"

й повернулася з книжкою, яку наш розбійник того самого дня слухняно почав читати, але її зміст навіяв на нього втому, і ми тут відразу скажемо чому. У тому романі мова йшла про жінок, що, як судити з усього, мали б скромно поводитись, бо тільки й уміли награвати по нотах сонати і т. ін. та ще, може, базарувати, а їх там підносили до бозна-яких справжніх дам, і від цього відгонило фальшю. «Як на мене, то з цими міщанами надто вже носяться. Стільки апломбу…» — позіхнувши, зухвало подумав розбійник. У романі набухало й здувалося щось недостатньо в собі обґрунтоване. Господи, як копилили губки, як гнули кирпу оті фігурки, підбадьорені автором! Якби панна Сельма почула, що він про все це сказав сам до себе, їй би знов довелося стати перед ним на повен зріст. Та свої враження він лишив при собі. А згодом сказав:

— Цю книжку написано для тієї численної публіки, яка зовсім не знає життя. На жаль, це — одна з тих багатьох книжечок, які у мізерні душі висівають пихатість.

Офіцерів, які у публічних місцях поводяться неблагородно, зарозуміло, негідно, потрібно негайно позбавляти звання. Ґрандіозна ремарка у цей повоєнний час, просяклий вульґарним мисленням і сподіваннями своєю зухвалістю відвоювати все те, що було втрачено через упертість. Офіцерам, котрі вважають, що вміти поводитись — це для них зайве, місце в хліву, і край. Досить сміливу я висловив думку, еге ж? Папір стерпить усе, та чи стерпить, скажімо, майбутній читач або, зокрема, читач пересічний — це зовсім інше питання. Панна Сельма частенько набридала йому якимсь офіцером. Річ у тім, що ця панна була безнадійно закохана якраз в офіцера.

— То чом же він, власне, не кличе вас заміж, коли ви давно уже ходите парою і так добре ладнаєте?

Наївне запитання! Панна Сельма від жаху аж сплеснула своїми долонями, що походили із шляхетного дому.

— Він-бо не може взяти заміж мене, адже він — офіцер і стоїть куди вище від мене. І збреде ж вам у голову…

— То вам здається, що ви — ґатунку якогось нижчого, аніж офіцери?

— Щодо мене і офіцерів, — відповіла панна Сельма, — то діло таке: я вся аж тремчу, щойно подумаю про офіцерський мундир. У майбутньому нам можна чекати добра лише від офіцерів чи, в крайньому разі, від простих вояків, які ладні за своїх офіцерів з тріумфом піти у вогонь і воду. Вам здається, що я трохи з’їхала з глузду, і так воно, мабуть, і є. Та чи маєте ви хоч яке-небудь право зазирати мені у душу? Ні, ви на це ані найменшого права не маєте. Кожен, хто мислить тверезо й, насамперед, сповнений щирих людських почуттів, усвідомлює: відновлення нашої цивілізації залежить цілком від піднесення офіцерського чину до ранґу святині. Невже ви забули, що у війну офіцери чинили не тільки можливе, а й неможливе? Роблячи все можливе, робили вони, як на людські мірки, і неможливе, а саме: не лише поїдали той хліб, що був призначений для їхніх підлеглих, а й продавали його спекулянтам, аби на вторговані гроші купувати шампанське, бо щоб захищати вітчизну, вважали вони, потрібно смакувати шампанським. Ой, та що я плету, я ж бо геть розгубила думки. Забудьте усе, що я сказала. Адже серце у вас, мабуть, щире, еге ж? Отож ви зі своїм щирим серцем, яке таки маєте чи нібито маєте, неодмінно повинні самовіддано присвятити себе пошануванню усіх офіцерів, бо ніколи ще це не було таким доконечним, як саме нині, обов’язком кожного, хто здатний тверезо мислити. Жодні часи не обходяться без свого марнотратства, без якогось свого безглуздя, а наші часи просто захрясли в офіцерськім безглузді, і ви, чоловік христолюбний, яким, сподіваюсь, і прагнете бути, мусите, звісно, усе це відчайдушно терпіти, навіть якщо це вам коштує здорового глузду. Ми, жінки, що зосталися у старих паннах, покликані й власних зусиль докладати, щоб цей світ ставав догори дриґом, щоб розквітала дурість і щоб здоровому глузду не бачити волі. Для вас це, гадаю, цілком очевидно.

— Люба моя панно Сельмо, ваш розум і те, як він тлумачить наш час, мене просто засліплює, і тепер я, нещасний і грішний, щоразу, як стріну на вулиці такого шанованого офіцера, негайно ставатиму перед ним на коліна.

— З вашого боку це дуже розумно. Нині повсюдно набуває поширення якийсь різновид католицизму. Хрест піднесено. І кожне з готовністю має взяти його на себе.

— Ви міркуєте навдивовижу глибоко, — щиро зізнався розбійник.

Він весь обернувся на слух для розмірковувань Сельми. А втім, згадав мимохідь і про забуту вигнанку, що вже не траплялась на очі. Та поки розбійник і Сельма вели поміж себе такі дивні розмови, безталанна маленька Вандочка жила собі геть усамітнено й замкнено. Тепер вона стала предметом міських пересудів і боялася вийти на люди. Батько й мати держали її під замком, бо трималися поглядів консервативних і вбачали неабиякий прогріх у тому, що їхня доця на вулиці зупинилась і слухала якогось розбійника. Ох уже ця делікатність! А той нечема категорично відмовився співати серенад під її вікнами, бо вона йому якось гукнула з балкона: «Скажи, що тобі тут потрібно?» Тож тепер їй один раз на тиждень для науки всипали різок. Адже після такого глибокого духовного краху, яким для багато кого обернулася всесвітня війна, в численних родинах знов почали вдаватись до різки як до застережного засобу. Сотні років різка дрімала у забутті. Ванду карали за те, що вона привернула до себе увагу вже цілого міста, а в розбійника відпало бажання складати вірші на честь її вроди. Частенько її заганяли під крижаний душ, а коли не помагало і це, то заганяли у скляний ящик і в ньому виставляли на дах під найпекучіше сонце. І все лише через розбійника, цього клятого ловця за дівчатами, що тепер перед Сельмою спокійнісінько, без найменших докорів сумління розігрував такого собі дивака, і ця роль була йому вочевидь до вподоби. А Сельма читала йому кілометрові проповіді, раз у раз затинаючись, коли її глузд, уже трохи завернувши за розум, лишав її напризволяще. Промовляючи, вона теребила безперестанку ґудзики на своїй мантильї. А якось сказала:

— Я б вам дозволила взяти заміж