може, десь на сонячнім корті грає у теніс, чи сидить десь у кріслі, поклавши свої ноженята на низенький ослінчик, і картину цю можна дуже легко в думках собі намалювати. Справжню даму люблять собі уявляти і за шитвом чи плетінням або з яким-небудь розгорненим ученим чи навіть невченим часописом, одне слово, такій жінці треба бути такою, про яку пересічна людина може лиш скромно помріяти. А коли звичайнісінький парубок або й чоловік у літах зустрічає якусь певну особу на кожному кроці, то про неї він уже навіть не думає, а якщо все ж таки й думає, то як про особу звичайну, й мимоволі починає її критикувати, розриває її, розкладає на складові й цим розкладанням, розгляданням і вивченням завдає їй такого приниження, що вона викликає вже в нього глибоку зневагу, і стається так лишень через те, що вона надто часто потрапляла йому на очі. Таке пильне й доскіпливе розглядання жінок чоловіками — річ узагалі і нікчемна, й огидна. Погляд безцеремонно і непоштиво мандрує лише уздовж ліній жіночої постаті й нічого не робить цим ані розумного, ані доброго, а тільки руйнує, бо чинить це без тепла і любови, і позаяк багато хто поводиться так і на вулиці чи десь у залі, то жінка, що хоче зберегти і красу, і привабливість, повинна неодмінно про це пам’ятати і, пам’ятаючи, не прагнути часто бувати у випадкових товариствах, де ще від часів Греції й Риму тон задають байдужість і безвідповідальність. Пристойність була і лишається надзвичайно важливою, а безтурботні прогулянки-гулянки, якщо говорити про тактовність і ніжність, — вони якраз і непристойні, бо неперебірливість і нерозважливість призводять до грубости, а одноманітність, сіра буденність — усе це, повірте, спричиняється до отупіння, одразу відбивається на рисах обличчя, на рухах, манері провадити бесіду і взагалі на всій вашій подобі. А в жінки, що прагне стати справжньою дамою, завжди має бути щось незвичайне, в ній має дихати, я б навіть сказав, прозирати або, ще краще сказати, світити й звучати щось таке особливе, що віддає новизною, невинністю, щирим уболіванням і широтою мислення — тут на увазі я маю щось не в сенсі освічености, а в зовсім природному, світському сенсі. Вона має здаватися майстерним малюнком, має плинути, мов та поема, мов притча, яку ще ніхто не читав і про яку, попри всю її цінність, не всі навіть чули. У такій дамі є щось неторкане, хоч вона аж ніяк не повинна, до речі, бути втіленням бездоганности, їй просто достатньо вирізнятися з-поміж решти жінок таким собі досить шляхетним блиском, а ще більшу шляхетність вона показала б, якби з нею було і цікаво, і весело, і щоб жити собі потихеньку, і дозрівати поволеньки, мов на дереві плід, що сховався під листячком, і щоб люди, таку жінку забачивши, мимоволі й собі набиралися трохи від неї шляхетности, щоб мимоволі чогось навчалися, її споглядаючи, навчалися в разі потреби і міною, й поглядом виражати повагу, адже повага — це та основа й опора, це, можна сказати, той підмурівок, на якому стоїть усе наше суспільство. Ох, щось дуже банально і надто розумно та правильно я тут розмірковую. А шкода, дуже шкода. Я мушу тепер неодмінно повернутись до Сельми, є в ній ота вмисно підкреслена дамська струнка. О, як відгукнулася в ній справжня дама, коли вона мовила до розбійника: «Не смійте зробити так ще раз!» Диво з див: самим лише поглядом вона вміла його просто знищити. Тієї хвилини вона витирала пил з його письмового столу. Він сидів просто в неї за спиною і не придумав нічого кращого, як обійняти її за талію. Сельма вжахнулась і, обернувшись, цілісінькі дві хвилини мовчки дивилась на нього. Скільки усього промайнуло за ті дві страшні, такі довгі й усе ж такі короткі хвилини! Цілий світ роздумів. Нарешті вона здогадалася, так, вона здогадалася, як себе опанувати, й кинула оту вже наведену фразу, до краю його принизивши. Ще й додала:
— Людина, як ви, на світські манери не має ніякого права.
Розбійник не дав Сельмі приводу повторити слова ці іще раз, йому стачило й цього одного разу, тож він, повен збентеження, але водночас і твердої рішучости, просто сказав:
— У вас такий легкий стан.
Тоді вона скрикнула:
— Що-що в мене легке? — І знову дві повні хвилини осявала його голубим диво-блиском своїх оченят із прекрасного роду, а він преспокійно сидів у тім сяєві й дивився на неї цілком доброзичливо, поки із вуст її раптом спурхнуло: — І все ж таки ви, попри все, дуже мила людина. Я мушу про це вам сказати. Тож коли-небудь, як трапиться слушна нагода, ви дістанете право, можливо, зробити іще раз те саме, що зробили сьогодні.
— Тепер, коли ви дали дозвіл, я цього не зроблю вже ніколи.
У відповідь Сельма знов зайшлася пронизливим сміхом, а до нього тим часом із коридору долинула легка ступа студентки. Його надзвичайно вражало, що студентка, яку він лиш чув, самої її, по суті, не бачачи, завдяки своїй легкій ступі обернулась для нього на даму. За всі ці чверть року він бачив її разів зо три.
— У неї суцільний безлад. Гадаєте, вона б спромоглася бодай застелити вам ліжко? — Це сказала розбійнику Сельма, помітивши, як він шанує студентку, що господині не дуже подобалось.
— А чому це в кімнаті у дами має бути доконче лад? — відказав він.
— У дами? За це зауваження, яке викликає у мене щонайглибшу зневагу, ви заслуговуєте, щоб я вам показала на двері. Як же ви смієте до мене так ставитись? У цьому помешканні, що належить мені, є лиш одна, одна-однісінька особа жіночої статі, яка має право носити непосильне звання справжньої дами, і особа ця — я. Ви зрозуміли? А ви ж бо живете у мене, як у Бога за пазухою! — По цих словах риси її обличчя, походженням із найдостойніших кіл, осяяло невимовне самовдоволення, і вона, відчувши приплив свіжих сил, перейшла в наступ: — Дірку, яку ви пропалили мені сигаретами у покривалі, що на моїй канапі, я впишу, щоб ви знали, у ваш рахунок. А щоб вас трохи утішити, я зараз хутенько принесу той роман і попрошу вас у нього уважно вчитатись.
Вона вийшла
