Читати книгу - "Перший спалах"

озера ми і між ран нір ван дали зміям ми зорельоти ли ст ра то сфера ми до на с труни трем тіл и ребра ми зорі міряли під ра тушами сон це зірвані пекла недра ми фа уста ми ловили душа ми де туман у омфал і міф а ми до нори при літа ли стріла ми ос лі пи ли (к) рота ми втіха ми сімпле гадами в пащах спіли ми мідно крила ми ткали хвилі ми ті ні оба гровіли клятва ми трембітала пісня ми сині ми осінь крила ми гтіли дятла ми

«Ми сині, ми. Ага. Сині. В дрова. За інших обставин це могло б бути смішно»,— подумав Андрій.

— Ти впорався — і це вражаюче! — продовжувала дивуватись Вовчиця. — Тепер проси все, що хочеш, чужинцю! І ти це отримаєш.

— То допомога вам вже не потрібна? — здивувався Андрій.

— Ні, — Вовчиця хитро примружилась. — Вибач, я тебе обдурила. Мені просто хотілось, щоб хтось записав це нормально, а не стовпчиками. Бо сама я писати не вмію.

— То у вас тут не ніч? Не кінець?

— Ні, звісно. Який ти довірливий! Це так ми-и-ло! То що ти хочеш в якості винагороди?

— Я можу просити геть усе?

— Так, геть усе.

— Гаразд... Поверніть мене додому.

— Як хочеш, — безбарвним тоном додала Вовчиця і, піднявши голову догори, моторошно завила.

В ту ж мить над її головою щось м’яко прошелестіло — і хлопець побачив, як на землю опустилась величезна чорна тінь. Спочатку Андрій подумав, що то якийсь Бетмен, але коли підійшов ближче, то зрозумів, що це здоровенний, похмурий Кажан.

Не сказавши ні слова, той знявся вгору і м’яко взяв хлопця за плечі. Через якусь мить Андрій вже гойдався в повітрі, а земля різко втікала кудись униз... Вони летіли крізь пітьму, поміж стовбурами і ріллям дерев все вище і вище, до зір, до мертвого, закостенілого місяця. Невдовзі Кажан опустив Андрія на гілляку біля здоровенного дупла і примостився поруч. Місяць, що висів прямісінько над ними, тепер був схожий на велетенську порожню тарілку.

— То куди тебе відправити, друже? — украдливо спитав його Кажан.

— Додому! — відповів йому Андрій. — Ти знаєш, де мій дім?

Кажан почухав голову і пильно подивився на хлопця.

— Здогадуюсь... Ну, добру ти мені загадку загадав! Та що поробиш, треба летіти! Тільки слухай, що я тобі звелю! Дорога до тебе важка і далека. Тому візьми з собою шість бочок м’яса та шість бочок води, гаразд? Коли я летітиму і поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м’яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.

Взяли вони шість бочок м’яса та шість бочок води, виліз Андрій на Кажана — і той понісся кудись удаль. Летіли та й летіли, довго летіли. Кажан як повертав голову направо, то Андрій вкидав йому до рота шматок м’яса, а як наліво — давав трохи води. Довго так летіли... От-от уже долітали до іншого світу. Та коли Кажан знову повернув голову направо, у бочках не зосталось ані шматочка м’яса. Тоді Андрій відрізав у себе литку та й кинув Кажанові до писка. Вилетіли нарешті, Кажан і питається:

— Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?

Андрій і показав на свою ногу:

— От чого, — та й замовк.

Тоді Кажан виплюнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою — вона й приросла.

— Ну що ж, бувай здоровий! — сказав Андрієві — і зник.

Хлопець оглянувся навколо — і зрозумів, що знову знаходиться на маковому полі.

— Це ще не все, — сказав якийсь юнак, наполовину присипаний снігом, чий зелений плащ Андрій сприйняв за кущ. — Я повинен показати тобі ще дещо.

Вони стояли один напроти одного, дві білі постаті на тлі розбурханого неба. Їх огортали блискавки і маки, вітри і колюча пелена хуртовини. Було так холодно...

А сніг усе падав...

20

Тонко тенькне тятива...

Дзень-дзінь...

Двоє хлопчиків сидять на траві, притискаючи до грудей саморобні луки. В очах палахкотить вогонь радості й мисливського азарту. Здається, вони щойно вполювали страшного дракона. Байдуже, що це сталося тільки в їхній уяві.

Картина змінюється.

Знову ті самі хлопчики. Тепер уже — в глибині вечірнього лісу. Десь за кадром зловісно ухкає сова. Крадуться навшпиньки, здригаючись від