Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

неодноразово обізвав нас благодійниками. Щодо нутрієвода — то його так і не вдалося допитати. Бо доки ми зі Старим радилися стосовно концептуальної завершеності головної слідчої версії, він у нашому капезе покінчив з собою. Причому, в досить оригінальний спосіб: хтось забув у камері порожній целофановий кульок, і він натяг його собі на голову. А руки зв’язав сам собі за спиною своїми ж шкарпетками. Щоб не закортіло кульок зірвати. Так і задихнувся. Чергового по капезе, щоправда, відправили на пенсію — за недогляд, — але він і сам давно просився.

Я так і не дізнався, чому нещасна мати отієї покійниці, зодягненої у червону шотландку, мовчки забрала свою заяву. Сподіваюся, що на неї не тисли. А може, навіть щось і пообіцяли. Чи багато треба старій, згорьованій людині для маленького щастя? Часто-густо буває досить звичайної однокімнатної квартири у новому будинку.

Потім накотили нові справи, а за ними ще новіші, і ще, і ще… Приємно урізноманітнила моє сіре буття кляуза колеги-обехаесесника на мене в партком. Що я, мовляв, підбурював його вбити жінку з тещею. Замполіт, як завжди, з готовністю кинувся відбирати пояснення, але не на такого напав. Я подивився на комісара точнісінько такими ж наївними очима, які бувають у мого приятеля — кота Бегемота після чергового нальоту на мій холодильник.

— Товаришу полковник, тут, як казали древні, стовідсоткове «кві про кво». Або, кажучи по-нашому, чистісіньке непорозуміння.

— Яке непорозуміння, Сирота? Ви що, заперечуєте факт підбурювання?

— Боже борони, товаришу полковник! Факту не заперечую.

— Тоді до чого тут непорозуміння і оце, як його? — котре «кво»? Вимагаю пояснень. Я тут особа офіційна.

— Зараз все буде, не хвилюйтеся. Але спочатку скажіть: ви свою дружину вдома як називаєте?

— До чого тут моя дружина?

— Для прикладу, товаришу полковник. З наступним розтлумаченням. І десь навіть організаційними висновками на основі принципу паралельної асоціативності.

— Ну, якщо для прикладу, Сирота, то при сторонніх — по імені і по-батькові. А так, приватно — Сизик. Вона ж у мене — Сигизмундівна. Та ще й Кристина, бо полька. Я її колись Крисею назвав — мало місця…

— Тоді ви все зрозумієте, товаришу полковник, як справжній мужчина і люблячий чоловік. У цього скаржника і жінка, і теща — Лариси. Ще та парочка! Він перед ними хвостом крутить: «Мої Ларисюсеньки!», а позаочі вони у нього «крисюки».

— Поки що не врубаюсь, товаришу Сирота. Говоріть конкретніше, без оцих ваших паралелей.

— Конкретно: сиджу по вуха у звіті, паралельно закриваю чотири справи, по трьом порушую клопотання стосовно продовження строків розслідування, телефон розривається… а оцей от підкаблучник впирається до мене в кабінет і починає нидіти, що його «криси» остаточно знахабніли і не сьогодні-завтра повідгризають йому все, що можна відгризти. Ну, а як він розмовляє, товаришу полковник, ви самі знаєте. То не українська мова і не російська, а так — «малопоруський» діалект. Я й вирішив, що він мені — про пацюків, котрі з хвостами і все їдять. А тому й кажу: «Відчепись, чоловіче добрий зі своєю домашньою фауною. Як вони тобі дошкуляють, то притруї їх чимось — і край!» А він мені — як це, притруїти? Я технологію й пояснив. Візьми, мовляв, цукерки, котрі шоколадні, нафаршируй миш’яком і підсунь.

— А чому шоколадні?

— Я так і знав, товаришу полковник, що вас зацікавить саме цей аспект справи. Бо як свідчить практика світової криміналістики, саме шоколад перебиває специфічний смак миш’яку. От і все! А він на мене вирячився і каже: ти б іще пристрелить їх порадив! А я кажу: звичайно, можна і пристрелити, але не з твоїм щастям. Ти на останній перевірці всі лампочки в тирі перебив, а мішень цілісінька залишилася.

— І це все?

— А що ж іще, товаришу полковник? Вискочив, навіть не попрощався, навіть спасибі не сказав. Я ще зрадів, що так швидко цього дурня здихався. А він, виявляється…

— От що буває, Сирота, коли свої особисті проблеми приносять на роботу і ще вплутують їх у службову обстановку! — з інтонаціями римського сенатора на Форумі не сказав — продекламував замполіт і гордо виніс себе з мого кабінетику.

Я вже зрадів, що так легко відбувся, але друга серія моїх неприємностей майже одразу потому ввірвалася в мої двері у вигляді отого триклятого сучого стукача. Він влетів і загорлав так, наче нічого не сталося:

— Сирота, кидай свою трахомудь! Генерал наказав, щоб ти допоміг мені закрити справу по ондатрам!

Отут мене і зашкалило! Для початку я приліпив колегу до стіни так, що портрет Брежнєва увірвався з гачка і бабахнув його по голові. Потім я повторив цю ж процедуру ще кілька разів, промовляючи в такт ударам:

— Я тобі зараз закрию! Я тобі зараз так закрию, що тебе ніяким ключем назад не відімкнуть!

Після чого шпурнув його в куток, а сам навис над ним, як Камінний господар:

— Ти що, придурку, досі не збагнув, що наробив? Це ж через твою боротьбу з ондатрами почали на цвинтарі мертвих красти! Ще б пак! Ти й справді перекрив усі магазини і склади. Це ти вмієш. Ти ж не за соцзаконність воюєш! У таких, як ти, поперек горла стоїть, коли хтось хоч на копійку краще тебе живе, хай навіть і заробляє цю копійку кривавими мозолями! Ти хоч знаєш, що таке нутрію чи ондатру до справжньої кондиції довести? Це ж тобі не рибки в акваріумі: сипонув дафній — і гуляй! Признавайся: ніяке начальство тобі вказівок не давало. Сам придумав. Хоча ні — «что-то слышится родное в дикой песне ямщика…» Вважав: як перекриєш